в

Конспект лекцій 2016 ЕУ



ТЕКСТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ «ЕЛЕКТРОННЕ УРЯДУВАННЯ»

ЗМІСТ

 

Стор.

Вступ    4

Модуль 1. Концептуальні засади та державна політика електронного

урядування    5

Змістовий модуль 1. Теоретичні аспекти електронного урядування    5

ТЕМА 1. Вступ до курсу. Концептуальні засади електронного

урядування    5

ТЕМА 2. Етапи впровадження електронного урядування    15

ТЕМА 3. Електронна демократія та електронна держава    21

ТЕМА 4. Електронне урядування як обов’язкова умова розвитку

електронної демократії    29

Змістовий модуль 2. Державна політика та державне управління

розвитком інформаційного суспільства та електронного урядування    36

ТЕМА 5. Державна політика та державне управління розвитком

інформаційного суспільства та електронного урядування    36

ТЕМА 6. Системи оцінювання розвитку інформаційного суспільства та

електронного урядування    45

Модуль 2. Впровадження електронного урядування: світовий досвід і

українська специфіка    53

Змістовий модуль 1. Організаційно-правове забезпечення та

інформаційна інфраструктура електронного урядування    53

ТЕМА 7. Зарубіжний та вітчизняний досвід впровадження електронного

урядування    53

ТЕМА 8. Проблеми інтеграції інформаційного простору України у

світову інформаційну спільноту    70

ТЕМА 9-10. Організаційно-правове забезпечення електронного урядування в Україні. Стандартизація в електронному урядуванні. Концепції розвитку інформаційного суспільства в Україні. Концепція розвитку

електронного урядування в Україні    74

ТЕМА 11. Інформаційна інфраструктура електронного урядування    85

ТЕМА 12. Упровадження систем електронного документообігу: робота з

електронними документами    93

Змістовий модуль 2. Електронні адміністративні послуги та

інформаційна безпека в електронному урядуванні    98

ТЕМА 13. Інформаційно-аналітичне забезпечення електронного

урядування    98

ТЕМА 14. Електронні адміністративні послуги    109

ТЕМА 15. Упровадження інформаційних систем управління діяльністю

державних установ    119

ТЕМА 16-17. Інформаційна безпека в електронному урядуванні. Система органів влади, що відповідають за інформаційну безпеку та захист інформації.   127

Список джерел    138

 

ВСТУП

Наше сьогодення характеризується інтенсивним розвитком інформаційних технологій, які сприяють трансформації громадянського суспільства в інформаційне. Саме тому електронне урядування, стає сучасною глобальною тенденцією, що веде до істотних змін у суспільних відносинах та в економіці. Впровадження електронного врядування вимагає низки соціально-політичних рішень, що відповідають трансформаціям в усіх сферах життєдіяльності, зокрема, в процесах підготовки та прийняття рішень, в змісті та формах державного управління, в уявленнях про права людини, національну та особисту безпеку, в оцінюванні стратегічних ресурсів. При цьому нового змісту набувають і критерії розвиненості та конкурентоспроможності країн, що відображують нові форми взаємодії суспільства і влади на усіх рівнях.

Переваги електронного урядування доведені прогресивною світовою спільнотою. Це, перш за все, значне скорочення часу на процедури спілкування і прийняття управлінських рішень, відкритість державних послуг громадянам, інтерактивний режим спілкування.

В Україні електронне урядування знаходиться ще на стадії становлення, що робить актуальним вивчення методів та форм державного управління й державної політики в умовах інформаційного суспільства.

Мета дисципліни «Електронне урядування» — формування комплексу професійної компетентності, щодо системи електронного урядування з використанням новітніх інформаційних і комунікаційних технологій, за для покращення рівня і якості державних послуг громадянам і подальшого інноваційного розвитку публічної служби.

До того ж, впровадження електронного урядування у нашій державі сприятиме її євроінтеграційному курсу.

 

МОДУЛЬ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА

ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУВАННЯ

Змістовий модуль 1. Теоретичні аспекти електронного урядування

ТЕМА 1. Вступ до курсу. Концептуальні засади електронного

урядування

Актуальність дисципліни «Електронне урядування» обумовлена низкою таких факторів як: зміни ролі, місця, функцій та завдань органів влади в умовах глобалізації та розбудови інформаційного суспільства та суспільства знань; недоліками традиційного державного управління; широким впровадженням елементів електронного урядування згідно з «Концепцією розвитку електронного урядування в Україні», «Стратегією державної кадрової політики на 2012-2020 роки», міжнародної ініціативи «Партнерство «Відкритий уряд» та іншими нормативно-правовими документами; проведенням адміністративної реформи в Україні, складовою якої є електронне урядування; прагненням України стати асоційованим членом ЄС, що передбачає виконання відповідних вимог, у тому числі, щодо процесів розвитку в Україні інформаційного суспільства та електронного урядування; зростанням рівня загроз в інформаційній сфері, обумовлених широким впровадженням ІТ в усі сфери життєдіяльності особи, суспільства та держави; недостатньою обізнаністю та готовністю вищих керівних кадрів до впровадження електронного урядування.

Дисципліна «Електронне урядування» має міждисциплінарний характер. Вона інтегрує знання з широкого кола освітніх і наукових галузей, а саме:   державні управління та місцеве самоврядування, юридичні, економічні, науково-технічні, філософські, політологічні, соціологічні, психологічні, етичні та комунікативні проблеми та завдання управління та його ефективності.

Мета курсу — формування комплексу професійної компетентності, щодо системи електронного урядування з використанням новітніх інформаційних і комунікаційних технологій, за для покращення рівня і якості державних послуг громадянам і подальшого інноваційного розвитку публічної служби. Ознайомлення студентів з основами сучасної теорії та технології державного управління — електронним урядуванням його понятійним апаратом та місцем електронного урядування в системі державного управління, його сутністю, принципами, основними завданнями, функціями та пріоритетними напрямами розвитку, у тому числі, інформаційно-аналітичної системи «Електронний уряд», етапами, моделями та процедурами становлення і розвитку, технічними складовими інформаційної інфраструктури та їх призначенням, організацією робіт та заходів з впровадження та розвитку електронного урядування загальносвітовими тенденціями, зарубіжним і національним досвідом в цій сфері, використанням технологій електронного урядування в повсякденній діяльності органу влади, органу місцевого самоврядування, станом електронного урядування в Україні та основними проблемами з його впровадження і шляхами їх розв’язання, нормативно-правовою базою та системами управління в цій сфері.

Об’єктом вивчення є комунікативні процеси в суспільстві та державі на основі сучасних   інформаційно-комунікаційних   технологій,

інформатизація, розбудова інформаційного суспільства та суспільства знань, відкрите урядування.

Предметом вивчення є державне управління впровадженням електронного урядування.

Завдання курсу: формування сучасних теоретичних та практичних знань, умінь та навичок з електронного урядування, налагодження ефективних комунікацій з метою кращої підготовки до співробітництва та взаємодії в інформаційному суспільстві та суспільстві знань; формування навичок самостійної роботи з традиційною літературою та джерелами в Інтернеті; розвиток логічного та аналітичного мислення; вироблення вміння застосовувати у професійній діяльності основні методи і принципи електронного урядування; придбання практичних навичок з надання адміністративних послуг в системі електронного урядування.

У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен

знати: категорійно-понятійний апарат проблематики інформаційного суспільства та електронного урядування; загальні принципи, методи та моделі електронного урядування; класифікацію, ієрархію та систему адміністративних послуг; нормативно-правові засади забезпечення розвитку інформаційного суспільства та електронного урядування; сутність, значення та основні етапи формування електронного уряду в Україні; основні принципи, напрями і механізми трансформації системи публічного управління в Україні у відповідності з вимогами інформаційного суспільства; організаційну систему управління впровадженням електронного урядування в Україні.

вміти: оцінювати та аналізувати стан електронного урядування; застосовувати набуті навички в практичній діяльності щодо інформаційної політики; оцінювати стан ведення органами державної влади та місцевого самоврядування своїх електронних інформаційних ресурсів; використовувати найкращий зарубіжний та вітчизняний досвід у цій сфері; здійснювати комплексний аналіз рівня готовності органів державної влади та місцевого самоврядування до впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій; організовувати обробку документації з метою здійснення інформаційного забезпечення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, установи або організації засобами сучасних інформаційно- комунікаційних технологій; застосовувати комунікаційні та інформаційні технології в процесі підготовки, прийняття та впровадження управлінських рішень.

Категорійно-понятійний апарат

Електронний уряд:

єдина інфраструктура міжвідомчої автоматизованої інформаційної взаємодії органів державної влади й органів місцевого самоврядування між собою, із громадянами та суб’єктами господарювання;

система контрольованого на відстані надання державних інформаційних послуг;

система, яка забезпечує інформаційну взаємодію органів виконавчої влади між собою, з громадянами та юридичними особами на основі сучасних інформаційних технологій.

Вперше термін «електронний уряд» (еgovernment) було застосовано у 1997 році за ініціативою Національного наукового фонду США для визначення процесу адміністративної реформи на основі ідеології нового державного менеджменту та широкого впровадження ІКТ в державне управління, насамперед, в органах виконавчої влади. В подальшому для визначення реформ в публічному адмініструванні, які охоплювали всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування, цей термін було модернізовано в «електронну державу».

Електронне урядування:

форма організації державного управління, яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно- телекомунікаційних технологій для формування нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян;

оптимізація процесу надання адміністративно-соціальних послуг, політичної участі громадян у державній розбудові шляхом зміни внутрішніх і зовнішніх відносин за допомогою технічних засобів, Інтернету та сучасних засобів масової інформації;

система взаємодії органів державної влади з населенням, що будується на широкому застосуванні інформаційних технологій з метою підвищення доступності та якості державних послуг, зменшення строків їх надання, а також зниження адміністративного навантаження на громадян та організації щодо їх отримання;

електронне урядування є не лише модернізацією всієї системи державного управління, але й налагодженням активної взаємодії органів державної влади з громадянами за допомогою сучасних інформаційно- комунікаційних технології;

використання інформаційних і комунікаційних технологій для підвищення ефективності, економічності та прозорості уряду та можливості громадського контролю над ним.

Електронна демократія:

стан розвитку суспільних відносин (форма організації суспільства), де громадяни та бізнес залучаються до процесу державного управлінні та державотворення, а також до місцевого самоврядування за допомогою» інформаційних і комунікаційних технологій;

форма організації суспільно-політичної діяльності громадян, яка забезпечує за рахунок широкого застосування інформаційно-комунікаційних технологій якісно новий рівень взаємодії громадян між собою, з органами державної влади, органам місцевого самоврядування, громадськими організаціями та комерційними структурами;

використання інформаційних і комунікаційних технологій і стратегій демократичними урядами, посадовцями, медіа, політичними організаціями, громадянами/виборцями у здійсненні політичних і управлінських процесів місцевих спільнот, націй та на міжнародному рівні.

Інформаційне суспільство:

суспільство, орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток, у якому кожен міг би створювати й накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися та обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному й особистому розвиткові та підвищуючи якість життя;

концепція постіндустріального суспільства; нова історична фаза розвитку цивілізації, у якій головними продуктами виробництва є інформація та знання, відмінними ознаками інформаційного суспільства є: збільшення ролі інформації та знань у житті суспільства; зростання частки інформаційних комунікацій, продуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті; створення глобального інформаційного простору, який забезпечує, по-перше, ефективну інформаційну взаємодію людей; по-друге, їх доступ до світових інформаційних ресурсів; по — третє, забезпечення їх потреб в інформаційних продуктах і послугах;

теоретична концепція розвитку постіндустріальної економіки на основі інформаційно-насичених послуг і широкого використання інформаційних технологій.

Суспільство знань — суспільство сталого та динамічного розвитку, в якому знання є визначальним фактором успіху в будь-якій сфері, існує постійний попит в нових знаннях, необхідних для створення конкурентоспроможних видів продукції та послуг, ефективно функціонують системи виробництва та передачі знань і забезпечується їх взаємодія з системами виробництва матеріальних продуктів.

Доступ до інформації та знань — загальна доступність необхідних методів, засобів та навичок для ефективного використання знань, тобто доступність мереж, інфраструктури та послуг, а також інформаційних ресурсів, необхідних для повноцінної реалізації політичних та соціокультурних прав особистості в суспільстві; засіб, що дозволяє громадянам контактувати з релевантним зовнішнім середовищем.

Інформаційне середовище електронного урядування — сукупність інформаційних ресурсів та технічних і програмних засобів зберігання, обробки і передачі інформації.

Реєстр адміністративних послуг — єдина комп’ютерна база даних про адміністративні послуги, що надаються відповідно до законодавства центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери їх управління, а також органами місцевого самоврядування.

Електронні адміністративні послуги — державні послуги, які надаються в електронному вигляді органами державної влади та органами місцевого самоврядування людині та громадянину, фізичним та юридичним особам. Перелік послуг, які надаються за допомогою системи «Електронний Уряд» наступним чотирьом групам користувачів:

а) фізичним особам за 20 групами послуг: соціальний захист, правова допомога громадянам, громадянство України, свобода пересування та вільний вибір місця проживання, правовий статус іноземців, осіб без громадянства, робота, сім’я, дім, житло, здоров’я, освіта, молодь, культура та духовність, екологія, виїзд за кордон, наука і технології, права людини, розвиток соціальної сфери села, проблеми окремої соціальної групи, доходи, спорт і туризм, зв’язок, телекомунікації та інформатика;

б) юридичним особам за 8 групами: утворення підприємств, сертифікація і ліцензування, макроекономіка, зовнішньоекономічна діяльність, інвестиційна діяльність, захист інтересів підприємств, регуляторна політика, фінансовий ринок, політичні партії, адвокатські об’єднання, об’єднання громадян;

в) державним службовцям за 4 групами: правові засади, кадрові питання, діловодство, інформатизація органів державної влади;

г) представникам міжнародної спільноти за 3 групами: в’їзд до України, бізнес в Україні, Україна на світовій арені.

Основними видами адміністративних послуг, які можуть надаватися через систему електронного уряду є:

інформування   (надання безпосередньо   інформації   про державні

(адміністративні) послуги);

одностороння   взаємодія (забезпечення   можливості   користувачам

отримати електронну форму документа);

двостороння   взаємодія (забезпечення можливості   оброблення

електронного документа, включаючи ідентифікацію);

проведення   трансакцій (електронна   реалізація   можливостей

прийняття рішень).

Індекс готовності електронного уряду — сукупність показників (індикаторів), що характеризують стан інформаційного середовища електронного уряду та рівня забезпечення доступу до електронного урядування, головним чином технологічна інфраструктура й комп’ютерна компетентність, з метою визначення того, як країна використовує можливості ІКТ для розвитку людини та громадянина, суспільства, держави та бізнесу.

г   г

Інформаційно-комунікаційні технології — часто використовується як синонім до інформаційних технологій (ІТ), хоча ІКТ це загальніший термін, який підкреслює роль уніфікованих технологій та інтеграцію телекомунікацій (телефонних ліній та бездротових з’єднань), комп’ютерів, під програмного забезпечення, програмного забезпечення, накопичувальних та аудіовізуальних систем, які дозволяють користувачам створювати, одержувати доступ, зберігати, передавати та змінювати інформацію. Іншими словами, ІКТ складається з ІТ, а також телекомунікацій, медіа-трансляцій, усіх видів аудіо і відеообробки, передачі, мережевих функцій управління та моніторингу.

Історія виникнення е-урядування

Поява е-урядування пов’язується з впровадженням наприкінці ХХ століття в багатьох розвинутих країнах змін у моделях державного управління, наблизивши їх адекватність до інформаційних, екологічних, економічних та соціальних наднаціональних викликів часу. Основними критеріями цих моделей були вимоги оптимального співвідношення професійних і технологічних основ в адміністрації.

Прийнято розглядати наступні етапи створення е — урядування в більшості країн:

1. електронне управління (е — управління) / е — Governance, „он-лайновий уряд“ („Governmentonline“ (GOL)).

Сутність: управління, що здійснюється на основі використання інформаційно-комунікаційних технологій. Зміст заходів:   впровадження

засобів обчислювальної техніки на робочі місця державних і муніципальних службовців; розвиток електронної інфраструктури державного і муніципального управління. Результати:   автоматизовано частину

адміністративно-управлінської діяльності.

2. електронний уряд «Electronic Government» або «e-Government».

Сутність: інформаційна взаємодія органів публічної влади і суспільства

з використанням ІКТ, «мережевий» етап трансформації інформаційного суспільства. Зміст заходів: реформування органів та систем державного управління з метою підвищення їх ефективності та відповідальності, введення децентралізації та елементів ринкових відношень, покращення управління ресурсами. Результати: адміністративні (скорочення чисельності держапарату та внутрішніх нормативних документів; впровадження адміністративних регламентів та стандартів якості); технологічні (застосування інформаційних технологій в забезпеченні державного управління).

3. електронне урядування egoverning“. Сутність: взаємодії різних суб’єктів, таких як громадян, бізнес структур і урядових установ на місцевому, регіональному і глобальному рівнях. Зміст заходів: об’єднання двох компонентів „електронний уряд“ та «електронна демократія». Результати:   вдосконалення взаємодії всього суспільства в процесах

ухвалення державних рішень, державного регулювання і надання загальнозначущих урядових послуг.

Визначено п’ ять етапів розвитку електронного уряду:

1етап.   

Особливості: виникаюча Web-присутність (emerging   webpresence) — зв’язаний з початком виходу урядових агентств в електронні мережні структури, в країні один або декілька офіційних урядових сайтів, що пропонують користувачам статичну інформацію і слугують інструментом для зв’язку уряду з громадськістю.

2етап.   

Особливості:   посилена Web-присутність   (enhanced   web

presence) — кількість урядових сайтів збільшується, в той час як інформація, що надається, стає динамічнішою, при цьому користувачі одержують спеціалізовану і постійно обновлювану інформацію через безліч урядових сайтів.

1 етап.   Особливості:   інтерактивна Web-присутність   (interactive   web

presence) характеризується   інтенсифікацією можливості   взаємодії   між

громадянами й урядовими структурами. Національний урядовий Web-сайт часто діє як портал, що прямо зв’язує користувача з міністерствами, департаментами й агентствами.

2 етап. Особливості: транзакційна Web-присутність (transactional web presence) — користувачі мають легкий доступ до даних, пріоритетність яких визначається на основі їхніх потреб; існують трансакції, здійснювані он-лайн (сплата податків, сплата реєстраційних зборів і мит тощо).

3 етап. Особливості: повністю інтегрована Web-присутність (fully integrated web presence) — виділяється тим, що дозволяє урядові здійснювати всі послуги і зв’язки через урядовий портал, а користувачеві мережі дозволяє негайно одержувати будь-яку послугу.

Теоретичні засади електронного урядування

Теорія нового державного менеджменту (new public management), головна ідеологами якої були М. Тетчер та Р. Рейган, знайшла найбільше практичне відображення в адміністративних реформах 80 — 90-х років у США, Великій Британії, Канаді, Австралії, Новій Зеландії (англосаксонська модель). Її головною спрямованістю є підвищення ефективності (економічної, соціальні, організаційної) та результативності держаного управління, а також надання якісних своєчасних послуг населенню й бізнесу.

Основною причиною модернізації державного апарату були бюджетний дефіцит та зростання тиску на державні витрати комбінації факторів соціального порядку, обумовленої зростанням кількості пенсіонерів при катастрофічному зниженні економічно активного населення, зростанням безробіття та постійним збільшенням очікувань населення не тільки щодо загальних стандартів життя, але й відносно стандартів суспільних послуг, що надаються державою.

Теоретиками нового державного менеджменту Д. Осборном та Т. Геблером було сформульовано базові принципи концепції «мененджеризму»: розвивати конкуренцію між органами влади щодо надання публічних послуг та можливості вибору для користувачів; розширювати права громадян щодо контролю за владаю та їх безпосередньої участі в державному управлінні; оцінювати роботу влади не за витратами, а за кінцевими результатам; керуватись цілями (місією), а не законами та правилами; перетворювати клієнтів у вільних користувачів індивідуалізованих послуг; випереджати виникнення проблем; заробляти більше, ніж витрачати; застосування інформаційно-комунікаційних технологій; децентралізувати та підвищити гнучкість управління; надавати переваги ринковим механізмам, аніж бюрократичним; концентруватись не стільки на наданні послуг, скільки на стимулюванні інтеграції зусиль та дій усіх суб’єктів електронного урядування.

При цьому домінуючою тенденцією в рамках нового державного менеджменту є економічна — маркетизація, та організаційна — дебюрократизація. Маркетизація означає: впровадження в широкому сенсі ринкових методів та принципів в державне управління, спрямованих, насамперед на скорочення складу та обсягу державних функцій та передачі частки з них недержавному сектору, у тому числі, оперативних, зменшення навантаження на державні бюджети усіх рівнів в умовах нестачі державних ресурсів. Ті ж важливі для суспільства та держави функції, що передаються державою в приватний сектор економіки, держава залишає контролювати шляхом укладання відповідних контрактів з бізнесом (процес контрактизації). Крім того, в рамках цього напряму передбачається здійснення чіткого розмежування в структурі державного управління між визначенням політики та регулюванням, надзором та виробництвом послуг.

Основний акцент при реформуванні адміністративного державного управління на шляху до впровадження менеджеральних методів та структур робиться на децентралізації (делегування повноважень та відповідальності нижчим рівням управління) та деконцентрації (створення множини незалежних агентств та послаблення ієрархічних зв’язків).

Але цій концепції теж притаманна сукупність проблем, яка обумовила необхідність пошуку нових підходів до державного управління та удосконалення цієї моделі.

Одним з напрямів удосконалення цієї теорії є, так звана, концепція «Governance» або «Good governance», яка є складовою загальної концепції політичних мереж об’єднує як ринкові, так і демократичні механізми.

Теорія політичних мереж була обумовлена:   виникненням в

суспільстві організованих спільнот (структуризація суспільства); зростанням кількості учасників політичного процесу і посилення тиску на органи влади з боку значної кількості політичних акторів; розмиванням межі між публічним та приватним — органи влади все більше входять у зв’язки з громадянським суспільством для налагодження неформальних контактів; зміною ролі держави в умовах глобалізації; зростанням важливості інформації, експертних оцінок; секторалізацією політики, яка проявляється в тому, що політика, програми інститути диференціюються за сферами.

До основних характеристик політичної мережі відносяться: множинність та різнотипність елементів мережі; відсутність ієрархічного контролю, рівність усіх учасників мережі (при можливості наявності «координуючих» центрів); свобода входу до складу мережі та виходу з неї для всіх учасників; наявність у кожного з елементів мережі особистих інтересів та ресурсів; формування та реалізація загального інтересу всіх учасників мережі за рахунок акумулювання та обміну ресурсів в її межах (взаємна зацікавленість учасників мережі один в одному); використання системи узгоджень та контрактів, формальних та неформальних правил комунікації; перманентна інтенсивність участі суб’єктів у функціонуванні мережі; місцезнаходження мережі на межі держави та суспільства.

Міжнародні та національні документи щодо ролі та місця держави у розвитку інформаційного суспільства та електронного урядування

Необхідність здійснення державного впливу та формування з цією метою окремої державної політики в сфері інформаційного суспільства визначена, насамперед в документах Туніського (2005 р.) та Женевського (2003 р.) всесвітніх самітів з питань розвитку інформаційного суспільства, в Окінавській хартії з розвитку глобального інформаційного суспільства, в Стратегії та Програмі ЄС з розвитку інформаційного суспільства, а також в законах України «Про Національну програму інформатизації» та «Про основні засади розбудови інформаційного суспільства в Україні на 2007­2015 роки». Згідно з цими та іншими документами саме на державу покладається головна організуюча, координуюча та контролююча роль у відношеннях, що виникають в процесі розбудови інформаційного суспільства та впровадження електронного урядування між основними її суб’єктами: державою, бізнесом, міжнародними та громадськими організаціями.

Концепцією розвитку електронного урядування в Україні, з урахуванням міжнародного досвіду, визначено сукупність базових принципів, які регламентують взаємовідносини між різними акторами інформаційного суспільства та електронного урядування і є основою відповідної державної політики та державного управління.

Основні принципи та мета електронного урядування Державна політика розвитку інформаційного суспільства та електронного урядування повинна базуватись, насамперед, на принципах

співробітництва партнерства, що передбачає контроль дій держави з боку суспільства та бізнесу, виключає застосування командно-адміністративних моделей та директивних механізмів державного управління, нерівноправних взаємовідносин держави з іншими суб’єктами процесу та між собою. Так, міжнародна ініціатива «Партнерство «Відкритий Уряд», до якої у 2011 р. приєдналась Україна, передбачає формування нового типу організації державного сектора — «Відкритий уряд», якій відчиняє двері світові, запрошує усіх, а особливо громадян до участі в інноваційних процесах, ділиться ресурсами, що раніше пильно охоронялись від «чужих», користується перевагами масової колективної роботи, працює на засадах прозорості та діє не як ізольована установа чи юрисдикція, а по-новому — як по-справжньому інтегрована мережна організація… Уряд стає платформою для створення суспільної вартості і соціальних інновацій. Він забезпечує ресурси, встановлює правила, виступає модератором у дискусіях, але дає змогу громадянам, недержавним організаціям і приватному сектору виконувати значну частину роботи».

Крім вищевказаних принципів співробітництва та партнерства державна політика впровадження електронного врядування повинна обов’язково будуватись на системі таких принципів як: прозорість і відкритість влади; конфіденційність та інформаційна безпека; єдині технічні стандарти і взаємна сумісність; орієнтованість на інтереси і потреби споживачів послуг; підконтрольність та підзвітність органів влади громадянам та суспільству.

Основні цілі електронного урядування:

підвищення якості та доступності державних послуг для громадян та бізнесу, спрощення процедур і скорочення адміністративних витрат;

підвищення якості управлінських процесів, контроль за результативністю та ефективністю діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

забезпечення відкритості інформації про діяльність органів державної влади й місцевого самоврядування, розширення доступу до неї та надання можливості безпосередньої участі людини та інститутів громадянського суспільства в процесах підготовки й експертизи проектів політико-адміністративних рішень. Згідно з теорією та практикою стратегічного планування та управління вказані цілі конкретизуються та деталізуються в системі стратегічних завдань.

Стратегічні завдання е-урядування:

забезпечення захисту прав громадян з доступу до публічної інформації;

залучення громадян до участі в управлінні державними справами; удосконалення технології державного управління;

підвищення якості управлінських рішень;

подолання «інформаційної нерівності», зокрема, шляхом створення центрів (пункт надання інформаційних послуг, центрів обслуговування населення (кол-центрів), веб- порталів надання адміністративних послуг та обслуговування звернень громадян;

організація надання послуг громадянам і суб’єктам господарювання в електронному вигляді з використанням Інтернету та інших засобів, насамперед за принципом «єдиного вікна»;

надання громадянам можливості навчатися протягом усього життя;

деперсоніфікація надання адміністративних послуг з метою зниження рівня корупції в державних органах;

організація інформаційної взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування на базі електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису;

забезпечення функціональної інтеграції інформаційних ресурсів державних органів;

забезпечення передачі та довгострокового зберігання електронних документів у державних архівах, музеях, бібліотеках, підтримки їх в актуалізованому стані та надання доступу до них.

Кожне з цих стратегічних завдань потребує відповідного ресурсного, нормативно-правового,   організаційно-технічного,   інформаційно-

аналітичного, науково-методичного та іншого забезпечення, а також їх взаємозв’язку за часом та виконавцями.

Існують три основні типи стратегій держави щодо процесів розбудови інформаційного суспільства та впровадження електронного урядування:невтручання держави, основними рушійними силами є ринкові процеси саморозвитку та самоорганізації; централізованого управління та регулювання державою; раціонального поєднання процесів державного управління (регулювання) саморозвитку та самоорганізації.

В більшості провідних країн світу застосовується третій підхід, який дозволяє найкращим чином використовувати ресурси державного та недержавного секторів економіки, сильні сторони кожного з суб’єктів розбудови інформаційного суспільства та впровадження електронного урядування. При цьому складний перманентний процес розробки та впровадження електронного урядування, як правило, розбивається на послідовність окремих етапів. На сьогодні відсутні уніфіковані підходи щодо здійснення цієї процедури. Кожна країна, виходячи з своїх національних інтересів, можливостей, особливостей розвитку визначає кількість етапів, їх зміст, часові рамки та основі підходи до здійснення такої декомпозиції.

ТЕМА 2. Етапи впровадження електронного урядування

В «Концепції розвитку електронного урядування в Україні» виділено три його етапи: І етап — 2011 — 2012 рр., II етап — 2013 — 2014 pp., ІІІ етап — 2015 p. Серед інших підходів до етапізації електронного урядування необхідно відмітити підхід, в основу якого покладено ступінь автоматизації процесів електронної взаємодії: органів влади між собою, суспільством, бізнесом та міжнародними організаціями, а також рівень забезпеченості адміністративних реформ впровадженням інформаційних технологій. При цьому виділяють такі етапи:

електронне управління (еGovernance) — управління, що здійснюється на основі використання інформаційно-комунікаційних технологій: впровадження засобів обчислювальної техніки на робочі місця державних і муніципальних службовців; розвиток електронної інфраструктури державного та муніципального управління; автоматизація частини адміністративно-управлінської діяльності органів влади (комп’ютеризація та інформатизація);

електронний уряд (еGovernment) — інформаційна взаємодія органів публічної влади та суспільства з використанням ІКТ, реформування органів і систем державного управління з метою підвищення їх ефективності та відповідальності; уведення децентралізації й елементів ринкових відношень, покращення управління ресурсами: скорочення чисельності держапарату та внутрішніх нормативних документів; впровадження адміністративних регламентів і стандартів якості; діяльність усіх органів влади та підпорядкованих їм підприємств на базі ІКТ, а не тільки органів виконавчої влади (електронна держава);

електронне урядування (еGoverning) — взаємодії різних суб’єктів (громадян, бізнес-структур і урядових установ) на місцевому, регіональному та глобальному рівнях, об’єднання двох компонентів: «електронний уряд» та «електронна демократія» («електронний суд»), удосконалення взаємодії всього суспільства в процесах ухвалення державних рішень, державного регулювання та надання загальнозначущих урядових послуг.

Електронне урядування є складним, витратним і тому ризикованим проектом. Основними причинами цих ризиків є те, що:

побудова інформаційного суспільства та нової економіки потребують значних ресурсів, які відволікаються від інших стратегічних напрямів соціально — економічного розвитку країни;

інформаційно-комунікаційні технології можуть бути використані не в інтересах, а проти громадянина, суспільства та держави;

більшість проектів е-урядування як однієї з провідних технологій інформаційного суспільства в країнах з перехідною економікою, як правило, потерпає невдачу.

Вважається, що основними причинами провалу проектів інформатизації є нечітке формулювання цілей проекту (варіант: невідповідність цілей проекту цілям основних виконавців проекту) і характеристик інформаційної системи, які вона повинна отримати в процесі автоматизації; спроба реалізації складних проектів, для реалізації яких відсутні ті чи інші ресурси.

Зменшення рівня вищевказаних та інших ризиків можливо тільки за умов формування науково-обґрунтованої державної політики та її ефективної реалізації, у тому числі, шляхом апробації різних комбінацій класичних та нетрадиційних підходів, способів та моделей державного управління, типових технічних та технологічних рішень, необхідних нормативно- правових документів в рамках масштабного експерименту, яким є пілотний проект і в якому його виконавці на добровільних засадах приймають участь та надають свої ресурси та обмінюються отриманим досвідом та здобутками.

Пілотний проект є одним з ефективних інструментів пошуку таких підходів, в процесі виконання якого досліджуються, визначаються та впроваджуються нетрадиційні механізми розбудови інформаційного суспільства, що враховують як поточний стан, так і основні тенденції його розвитку в світі та особливості в Україні.

На сьогодні різними органами влади вже створено такі прототипи базових елементів е-урядування як: «Електронне міністерство» — Національне агентство з питань державної служби України, «Електронний регіон» — Одеська область; «Електронне місто» — м. Славутич; «Електронне село» — Дніпропетровська область. Одержаний досвід необхідно поширити на інші органи влади.

При цьому залишається невирішеною проблема їх інтеграції в єдину систему, координації дій виконавців, перевірки відповідності цих елементів на типовість рішень для подальшого рекомендування органам влади тощо.

Головною метою пілотного проекту є системне та ефективне об’єднання зусиль, ресурсів, передового досвіду органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадських організацій та бізнесу, а також комплексне відпрацювання організаційних, технічних, нормативно-технічних та нормативно — правових питань стосовно створення системи електронного врядування в Україні та її окремих складових.

В рамках пілотного проекту сформована та запроваджена така система принципів: добровільність, ініціативність та паритетність участі в проекті; не потребує додаткових бюджетних коштів на свою реалізацію; орієнтація на отриманий учасниками пілотного проекту досвіду; відкритість та прозорість формування і виконання проекту; системність та комплексність завдань проекту; масштабність проекту, учасниками якого є представники майже всіх гілок влади, міжнародні фонди, бізнес, громадські організації, які мають найкращі в Україні напрацювання у сфері е-урядування; співпраця в рамках пілотного проекту конкуруючих на ринку електронного документообігу та електронного цифрового підпису суб’єктів господарювання; домінування механізмів самоуправління та самоорганізації над централізованим державним управлінням.

Модель електронного урядування: G2G, G2B, G2C, G2E, G2I

Рис. 1 — Модель електронного урядування

 

Існують різні підходи до визначення моделі електронного урядування. Найбільш поширений та простий (класичний) з них описує зв’язки між основними суб’єктами електронного урядування та включає такі складові як:

«Уряд — Уряду» ( G2G «government to government») — електронна взаємодія органів влади між собою, насамперед, з метою надання електронних послуг одними органами влади іншим;

«Уряд — Суб’єктам господарювання» (G2B «government to business») — електронна взаємодія органів влади з суб’єктами господарювання з метою надання останнім адміністративних та інших послуг, участі бізнесу у формуванні та реалізації державної політики, в державних закупівлях тощо;

«Уряд — Громадянам» (G2C «government to citizens») — електронна взаємодія органів влади з громадянами з метою надання громадянам послуг, участі громадян формуванні державної політики та виборчому процесі, оцінюванні та контролі діяльності органів влади та ін.

 

Ця класична модель електронного урядування в деяких країнах доповнюється іншими суб’єктами електронного урядування та відповідними зв’язками влади з ними. Наприклад, у Великій Британії додатково виокремлюється такий суб’єкт як «державні службовці» та відповідна взаємодія з ним органів влади «Уряд-Державні службовці» (G2E «government to employers», в інших країнах в модель електронного урядування, крім того, додають «міжнародні організації та інші держави» G2I «government to international organizations»).

З погляду змісту електронної взаємодії між суб’єктами електронного урядування виокремлюють три основні моделі електронного урядування: континентальну європейську, англо-американську та азіатську моделі.

Континентально — європейська модель характеризується:

наявністю наддержавних структур (Європарламент, Єврокомісія, Європейський суд), рекомендації яких є обов’язковими для всіх країн ЄС;

високим ступенем інтеграції європейських країн та народів;

чітким законодавством, що регламентує інформаційні відносини в європейському інформаційному просторі.

Управління та діяльність органів влади та наднаціональних структур в цій моделі спрямовані насамперед на потреби громадян — користувачів інформаційних систем та мереж (доступ до публічної інформації, оперативне отримання якісних послуг, участь у формуванні державної політики).

Англо-американська модель (США, Канада, Велика Британія). В США основний акцент зроблено на відкритість, прозорість та відповідальність влади перед громадянами. У Великій Британії акцент зроблено на: розширенні спектру послуг, що надаються владою громадянам та суб’єктам господарювання; підвищення ефективності діяльності органів влади; створення технічних та освітніх умов для повного охоплення громадян адміністративними послугами.

Азіатська модель електронного урядування, враховує особливості специфічного стилю управління, азіатський тип корпоративної культури та багаторівневу систему державного управління. В цій моделі основні зусилля спрямовані на впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у сферу освіти та культури.

Головні умови успішного впровадження електронного урядування: підтримка проекту зі сторони вищого керівництва держави; демократична та правова держава і розвинуте громадянське суспільство; довіра населення до влади; мережева організація суспільства; наявність діючої інформаційної інфраструктури; підключення до Інтернету більше, ніж 60% громадян країни; навчені та мотивовані до впровадження е-урядування державні службовці; активне та підготоване до використання ІКТ населення та бізнес; наявність необхідної та достатньої системи нормативно-правових документів; достатність ресурсів та їх раціональне та ефективне використання.

Нормативно-правове забезпечення є одним з основних видів забезпечення електронного урядування, з якого і повинно починатись його впровадження. Перший етап електронного урядування обов’язково передбачає розробку системи нормативно-правових документів, що регламентують діяльність та взаємовідносини в цій сфері.

На сьогодні в цій сфері розроблено за оцінками спеціалістів більше, ніж 300 нормативно-правових актів, що стосуються інформаційного суспільства, інформатизації, інформаційної безпеки, інформаційної політики, електронного урядування тощо. В цілому необхідна для впровадження електронного урядування нормативна-правова база створена. Цими документами визначені основні засади державної політики, базові принципи, пріоритетні цілі та стратегічні завдання, механізми державного управління тощо у сфері інформаційної політики, інформатизації, розбудови інформаційного суспільства та суспільства знань, інформаційної безпеки, електронного урядування та відкритого уряду. Але вона має ряд суттєвих недоліків, головними з яких є: її фрагментарність, неповнота, нечіткість, неконкретність, неузгодженість, а іноді суперечливість деяких документів та непрозорість процедур, не адаптованість до міжнародних актів та ін. Окремою проблемою є виконання прийнятих законодавчих актів.

Інституалізація електронного врядування, в першу чергу, означає розробку та формальне схвалення процедури визначення органу державної влади (системи органів державної влади) відповідального за впровадження цієї сучасної технології, чітке формування та затвердження його повноважень та механізмів взаємодії іншими структурними елементами системи управління електронним урядуванням. При цьому на законодавчому рівні повинно бути забезпечено чіткий розподіл повноважень між органами державної влади з метою запобігання дублювання їх функцій.

Головним суб’єктом управління, відповідальним за розвиток інформатизації в країні, визначено Генерального державного замовника Національної програми інформатизації — центральний орган виконавчої влади, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Законом також в якості суб’єкта управління визначено Керівника Національної програми інформатизації, якій підпорядкований Генеральному державному замовнику і перебуває в його штаті, та державних замовників окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації (органи державної влади та органи місцевого самоврядування).

Існуючий механізм Національної програми інформатизації не в повній мірі відповідає потребам розбудови інформаційного суспільства в Україні та впровадженню електронного урядування. Він обмежений в основному інформатизацією органів державної влади, насамперед, органами виконавчої влади на центральному та обласному рівнях, та орієнтується на застосування ІКТ в традиційному державному управлінні без пріоритетності надання якісних послуг населенню та бізнесу, прийняття ними участі у формуванні державної політики та виборчому процесі, контролі за діяльністю влади тощо.

В той же час, Законом України «Про основні засади розбудови інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та Концепцією розвитку електронного урядування в Україні не визначено процеси розбудови інформаційного суспільства, у тому числі, суб’єкт (суб’єкти) управління, його статус, повноваження, шляхи досягнення, визначених законом та концепцією цілей, необхідні ресурси тощо.

ТЕМА 3. Електронна демократія та електронна держава

Широке впровадження в усі сфери життя інформаційно- комунікаційних технологій (ІКТ) суттєвим чином змінило уявлення про діяльність в окремих сферах. Тому, з метою підкреслення особливостей цього явища, в англійській мові стали широко застосовувати приставки «і-» «info(від information — інформація) і «е-» (від electronic — електронне). Так з’явилися терміни: ebusiness (електронний бізнес), що включає: ecommerce (електронна комерція), etrade (електронна торгівля), emarket (електронний ринок); elearning (електронне навчання); egovernment (електронний уряд); ecash (електронні гроші) та ebook (електронна книга); інформаційне суспільство, інформаційна війна, інформаційна людина, інформацію економіка тощо.

В період масової «інформатизації»,   «електронізації» та

«комп’ютеризації» приставка «електронний» застосовувалася дуже широко. Ця тенденція виявилася й в документах Всесвітнього саміту з інформаційного суспільства, в яких застосовують такі терміни як «електронний бізнес»,   «електронна медицина»,   «електронне сільське

господарство», «електронна наука» тощо.

Поява концепції «електронної демократії» є продовженням розвитку загальної теорії демократії.

Демократія — форма організації суспільства, його державно- політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненню принципу рівності та свободи людей, їх реальної участі в управлянні справами держави і суспільства.

У. Черчілль зазначав: «Демократія — найгірша форма правління, якщо не вважати всі інші, що час від часу піддавалися перевірці».

Існують два підходи до визначення співвідношення е-уряду та е-демократії. Перший підхід розглядає е-демократію як частину е-уряду. Е- демократія та е-участь вважаються елементами е-уряду і трактуються як електронна реалізація узаконених демократичних шляхів або процедур прийняття рішень. Відповідно до цього підходу, вони зводяться до технологічних аспектів, а саме, до електронних виборів і електронного голосування. Другий підхід, навпаки, розглядає е-уряд як частину електронної демократії. Е-уряд є важливим елементом е-демократії, але далеко не вичерпує її, так як остання включає в себе не тільки взаємодію громадян із органами державної влади, а й всю сферу мережевої суспільної взаємодії громадян, організацій та інститутів через електронну комунікаційну систему, тобто сферу громадянського суспільства.

Ключова характеристика е-демократії — зміна форми і ступеню залучення громадян до прийняття політичних рішень.

Термін «електронна демократія» (electronic democracy) у вузькому змісті використовується у випадках, коли мова ведеться про застосування ІКТ для організації політичного процесу, застосування громадянами цих технологій для участі в конституційно передбачених діях у державному управлінні та місцевому самоврядуванні.

Рада Європи визначає е-демократію як використання ІКТ урядами, політичними партіями, громадянами та іншими учасниками політичних процесів на місцях, в регіонах, на національному або міжнародному рівнях з метою розширення участі громадян в процесах прийняття державних рішень. ІКТ можуть використовуватися в різних формах, а не тільки для голосування. В рамках підходів за принципом «знизу — вгору» громадяни і організації можуть використовувати їх як засоби для того, щоб їх голоси були почуті, партії можуть проводити компанії, а органи державної влади — для надання послуг, подачі звернень, проведення консультацій.

Тобто, під терміном «електронна демократія» розуміється така політична система, в якій ІКТ використовуються для забезпечення виконання основних функцій демократичного процесу, зокрема: вільного доступу до суспільно важливої інформації, свободи слова, участі в публічному управлінні (як шляхом вільного обговорення, так й участі у виборах, референдумах тощо).

Можна виділити наступні основні переваги е-демократії як нової форми демократичних процедур: істотне зниження витрат на здійснення демократичних процедур; зниження витрат на інтерактивні форми взаємодії з громадянами, що дозволяє органам державної влади більш повно враховувати думки різних соціальних груп при прийнятті рішень; залучення громадян до прийняття рішень на більш ранніх стадіях і в більш тісній формі; залучення суспільних груп громадян з обмеженими можливостями, яким складно забезпечувати свої громадські права за «традиційними» формами демократичної участі.

Цілі е-демократії. Політичні умови успішного впровадження електронної демократії та електронного урядування

Цілі е-демократії співпадають з цілями ефективного управління — це прозорість, підзвітність, відповідальність, включення (інклюзивність), проведення дискусій, доступність, участь, субсідіарність, довіра до демократії, демократичних інститутів та демократичних процесів, соціальне згуртування.

Е-демократія дозволяє інститутам громадянського суспільства залучаються до складання формальних і неформальних програм дій, а також у формувати і приймати суспільні рішення. Е-демократія вимагає інформації, діалогу, спілкування, дискусії та безперервного створення відкритих публічних майданчиків, де громадяни можуть гуртуватися з метою відстоювання своїх інтересів. ЗМІ відіграють ключову роль в е-демократії; вони пропонують майданчик, де громадяни можуть взяти участь в публічних дебатах і захистити свої інтереси в публічній сфері.

Е-демократія є невід’ємною складовою інформаційного суспільства. Доступ до нового інформаційно-комунікаційного середовища може полегшити процес реалізації демократичних прав і свобод, зокрема, на участь в суспільному житті і демократичних процесах. Належна розробка е-демократії повинна ґрунтуватися на:

активному наданні всеосяжної, збалансованої та об’єктивної інформації, покликаної допомогти громадськості більш чітко розуміти проблеми, альтернативи, можливості та/або рішення демократичних проблем, що тісно пов’язане зі свободою інформації та свободою слова;

розширення громадської участі шляхом більшого залучення громадян та груп громадян, корпорацій, об’єднань і некомерційних організацій в громадські справи, щоб вони могли впливати і покращувати якість та прийнятність результатів демократичних процесів;

надання повноважень, зокрема, з підтримки громадських прав і надання ресурсів для участі в демократичних процесах;

забезпечення включення — політичного та технологічного озброєння громадян незалежно від віку, статі, освіти, соціально-економічного стану, мови, особливих потреб і місця проживання; таке включення вимагає е- компетентності людини у користуванні електронними інструментами (знання, електронні навички, електронна готовність;

проведення дискусій, зокрема, дебатів на рівних, де люди публічно обговорюють, схвалюють і критикують точки зору один одного в ході змістовного, ввічливого обговорення питання та дії, необхідні для вирішення цього питання. Е-демократія здатна об’єднати відповідальних осіб та громадян в нові форми залучення для формування та затвердження політики. З однієї сторони, це призведе до кращого розуміння відповідальними особами громадської думки і потреб громадян, з іншої — до кращого розуміння громадськістю завдань і складнощів, що стоять перед відповідальними особами.

Е-демократія має значний потенціал у сфері побудови громадянського суспільства, включаючи його побудову серед меншин і разом з ними. Вона спроможна посилити соціальну інтеграцію та соціальну згуртованість, сприяючи тим самим зміцненню суспільної стабільності.

Сектори та інструменти електронної демократії

Поняття «електронна демократія» включає «електронне» визначення базових понять політичного процесу.

1. Е-парламент — це використання ІКТ зібраннями вибраних представників (депутатами), а також політичними та публічними службовцями з метою активізації залучення громадян до законотворчої діяльності. Е-парламент відноситься до законодавчих, дорадчих і дискусійних зібрань на міжнародному, державному, регіональному і місцевому рівнях; включаючи багато зацікавлених суб’єктів: парламентарів, політичних діячів та державних службовців, виборців (громадян) та представників ЗМІ тощо. Е-парламент забезпечує кращу інформованість і здійснення комунікацій всіх учасників законотворчої діяльності, а також контакт парламентарів з громадянами.

2. Е-законодавство — це використання ІКТ для коментування, обговорення, складання, структурування, форматування, виправлення, голосування та видання законів та нормативно-правових актів, прийнятих представницькими органами. Е-законодавство робить законодавчі процедури більш прозорими, покращує зміст й розуміння законодавства, пропонує покращений доступ до нього, цим вдосконалюючи розуміння законів громадянами.

3. Е-правосуддя — це використання ІКТ в юридичній сфері всіма зацікавленими сторонами з метою підвищення ефективності та якості державних служб, зокрема, для приватних осіб і підприємств. Воно включає в себе електронне спілкування та обмін даними, а також доступ до інформації судового характеру. Враховуючи, що судова влада є ключовим компонентом демократії, е-правосуддя є важливою складовою е-демократії. Його головною метою є підвищення ефективності судової системи та якості правосуддя шляхом запровадження нових ІКТ. Важливим аспектом є покращення доступу громадян до нього.

4. Е-посередництво — це використання ІКТ з метою пошуку засобів вирішення спорів без фізичної присутності сторін, що сперечаються: посередниками можуть служити електронні інструменти.

5. Е-середовище — це використання ІКТ задля аналізу й захисту оточуючого середовища, просторового планування та раціонального користування природними ресурсами. Використання ІКТ для впровадження або розширення участі громадськості вдосконалює демократичне управління в екологічній сфері.

6. Е-вибори, е-референдуми та е-ініціативи є політичними виборами, референдумами та ініціативами, в яких на одному або декількох етапах для здійснення комунікацій використовуються електронні засоби.

7. Е-голосування — це вибори або референдум, які передбачають використання електронних засобів як мінімум безпосередньо при проведенні голосування. Віддалене е-голосування прискорює процедури, допомагає здійснювати е-моніторинг голосування та е-облік голосів. Також воно полегшує участь для громадян, які мешкають на далеких відстанях, й осіб з особливими потребами.

8. Е-консультація — це засіб збору поглядів визначених осіб або широкої громадськості з конкретного політичного питання без необхідності зобов’язувати їх діяти відповідно з його результатом. Існують різні форми е- консультацій: формальні та неформальні, регульовані та нерегульовані державою. В процесі е-консультацій можуть залучатися та збиратися різні погляди громадян; при цьому передбачається інклюзивний простір для дискусії чи продовження дебатів; дозволяється здійснення прямого або опосередкованого впливу на прийняття рішень.

9. Е-ініціативи дозволяють громадянам розробляти та висувати політичні пропозиції за допомогою засобів ІКТ.

10. Е-звернення — це електронна доставка зауважень чи рекомендацій: громадяни, формуючи і підписуючи звернення, можуть приймати участь в обговоренні важливої суспільної теми в режимі online. Е-звернення можуть мати різні форми. Е-звернення полегшують контакт громадян з органами державної влади, іншими демократичними інститутами.

11. Е-агітація — це цілеспрямований вплив на переконання громадян за допомогою електронних засобів, а також їх безпосереднє залучення у виборчі та інші політичні кампанії, спрямовані на формування або реалізацію суспільної стратегії.

12. Е-підрахунок голосів та е-опитування дозволяють неформально здійснювати збір позицій певної сукупності громадян за допомогою електронних засобів по відношенню визначеного питання та набору можливих варіантів громадської реакції на нього.

У 2009 p. DEMOnet (проект, відкритий 01.01.2006 р. в межах рамкової програми ЄС «Технології інформаційного суспільства» з метою сприяння розвитку і інтеграції наукових досліджень в області політичної, технічної та соціологічної складових е-участі, а також формування стратегічних пріоритетів розвитку е-урядування) узагальнено моделі е-участі країн ЄС та сформульовано список — «еparticipation areas», що включає е-інструменти: надання інформації; простий запит; запит, що вимагає підготовки експертного висновку; он-лайн консультації, коментарі: врахування думки всіх зацікавлених осіб; оцінка публічних проектів та громадська експертиза; включення до громадської ради; громадський контроль; створення груп е- участі (ecommunity); проведення е-кампаній / публічних акцій; слабоструктуровані обговорення (edeliberation); дискурс; вирішення конфліктних ситуацій он-лайн (eMediation); міське планування і питання захисту навколишнього середовища; проведення е-опитувань серед громадян.

Організація економічної співпраці та розвитку визначила три типи взаємодій в рамках е-демократії: одностороннє інформування; двостороння інформаційна взаємодія, у якій громадяни мають змогу висловити свої думки з різних проблем, маючи зворотній зв’язок; взаємне партнерство, коли громадяни активно приймають участь в розробці і проведенні політики (policymaking).

Досвід використання інструментів е-демократії в країнах ЄС

В залежності від конкретних потреб суб’єктів громадянського суспільства, рівня комп’ютерної компетентності використовуються різні інструменти е-демократії. За даними дослідження проекту ЕРАСЕ (Exchanging good practices for the promotion of an active citizenship in the EUОбмін хорошими практиками для розвитку активної громадянської позиції в ЄС), найбільш часто використовувалися: електронні консультації (веб- сервіси для отримання зворотного зв’язку з громадянами з питань політики та державна підтримка участі громадян у плануванні політики), електронні дискусії (форуми громадян та представників державних органів) та веб- трансляції (запис засідань передається через Інтернет, які дозволяють людям дивитися і слухати такі події, як парламентські дебати або засідання колегіальних органів). Використовуються і інші інструменти е-демократії: е- скарги, е-опитування, е-громадські компанії, е-звернення, е-ініціатива, е- наради та інші.

Процес становлення електронної демократії має декілька основних етапів:

1. Е-охоплення, основою якого є е-інформування, яке виступає передумовою зміцнення стосунків між владою та громадянами, має однобічний характер, тому що інформація надходить в режимі он-лайн від державних органів до громадян.

2. Е-включення поділяється на: е-консультування — уряд в режимі он- лайн звертається до громадян з метою отримання їхньої думки щодо вироблення відповідної державної політики чи обговорення прийнятих урядових рішень; е-участь — активна участь громадян на основі підтримки зворотного зв’язку   за допомогою сучасних   інформаційно-

комунікативних технологій у процесі прийняття рішень і виробленні державної політики.

3. Е-партнерство — наступний етап поглиблення взаємодії громадян з державною владою, де відповідальність за прийняття рішень покладається на обидві сторони, передбачає внесок кожного у розвиток громадянського суспільства. Основна передумова — взаємна довіра.

Проаналізувавши основні етапи становлення е-демократії можна сміливо сказати, що Україна перебуває на початковому етапі розвитку е- демократії — е-охоплення. Більшість органів державної влади мають власні веб-сторінки, на яких виставляють інформацію про свою діяльність, структуру, оприлюднюють офіційні документи, а також проводять засідання в режимі он-лайн тощо. Окрім цього, простежуються елементи е-включення.

Відбувається отримання в електронному вигляді звернень громадян, інформаційних запитів, скарг, пропозицій. Деякі органи державної влади проводять он-лайн опитування громадської думки. Проте, часто ці опитування носять формальний характер та їх результати не беруть до уваги. Не завжди реагують на електронні звернення, пропозиції і т.д. громадян, тому що на законодавчому рівні ці положення не закріплені.

Одним з найпотужніших інструментів взаємодії між державою та громадянським суспільством є консультації. На сьогоднішній день більшість органів влади, проводячи консультації із громадськістю із соціально значущих питань, усе частіше використовують Інтернет-ресурси, зокрема власні веб-сайти. Це досить важливий механізм, який має бути пріоритетним у роботі органів влади з громадською думкою.

У зв’язку із цим, актуальним є завдання подальшого розвитку інтерактивних схем взаємодії органів влади, бізнесу та громадян у системі електронного урядування.

Поширеною в Європейському Союзі, Канаді, Австралії, Новій Зеландії є практика консультацій в традиційний спосіб шляхом оприлюднення проектів регуляторних актів. Відповідно до мети консультацій вони мають назви “білий”   чи   “зелений”   документи.   В “білих” документах —

окреслюються політичні (стратегічні) наміри уряду або пропозиції до впровадження цих намірів. “Зелені” документи — дискусійні документи, в яких пропонуються запитання та альтернативні варіанти відповідей для цільових груп, які визначаються організаторами опитування, як правило урядом. В цих країнах традиційна практика консультацій була ефективно поширена на віртуальне середовище у формі електронної взаємодії державних органів і громадськості.

В США обов’язок проведення обговорень проектів регуляторних актів закріплений на законодавчому рівні в Законі про адміністративну процедуру, який проте залишає на розсуд державних інституцій визначитись з формами спілкування з громадськістю (за звичай, надається певний час для надсилання коментарів на проекти рішень).

Більш демократичним типом консультацій є вивчення громадської думки з можливостями для інтерактивної участі громадян, тобто, коли пропонується не тільки обирати одну відповідь з запропонованих, а є можливість запропонувати свою унікальну відповідь та поставити альтернативні запитання для інших респондентів-учасників консультацій.

Уряд Великобританії окреслив свою стратегію широкого залучення громадськості до формування політики та участі в демократичних процесах. Стратегія уряду щодо електронної участі спрямовується на пошук шляхів, завдяки яким новітні ІКТ можуть використовуватись в демократичному процесі для підтримання зв’язку політиків з громадськістю між виборами.

В США питанням онлайн взаємодії влади з громадянами в умовах електронної демократії на науковому рівні займається американський науковець С. Кліфт. Так С. Кліфт виділяє такі інструменти консультацій в онлайн: запитання й відповіді; коментарі до документів/політики; онлайн секція для запитань запрошеним особам; онлайн конференції; професійні спільноти /за інтересами; живий чат; мультимедійні події вживу.

Але більш інтерактивними можливостями для консультацій на думку С. Кліфта є:   онлайнові опитування та дослідження; форми для

коментарів; онлайнові петиції/звернення; відкриті звернення в онлайн; онлайнові консультації з цільовими групами; веб-форуми; списки електронної розсилки.

Організація електронних консультацій урядом США має більш розгалужену структуру та практичну спрямованість на процес управління. Американський урядовий портал www.usa.gov функціонально дозволяє брати участь в консультаціях у відповідних розділах, що стосуються регуляторної діяльності та розгляду звернень громадян.

Інформаційна взаємодія органів влади та зацікавленої громадськості передбачає застосування різних видів консультування: внутрішньоурядові консультації (міжміністерські); владно-політичні консультації (між різними органами влади); публічні консультацій (з різними суспільно-політичними групами, державними і незалежними громадськими організаціями, науковими закладами тощо), що можуть відбуватися на всіх етапах прийняття рішень.

Напрями для успішних електронних консультацій:

1. Планування електронних консультацій.

2. Демонстрація готовності.

3. Гарантування захисту персональних даних.

4. Адаптація підходів до конкретної цільової групи.

5. Поєднання електронних консультацій з традиційними методами.

6. Тестування і адаптація інструментів.

7. Пропаганда електронних консультацій.

8. Аналіз результатів.

9. Забезпечення зворотного зв’язку.

10. Оцінка процесу консультацій та їх вплив.

Оцінювання процесу має на меті визначити: основні проблеми, виявлені під час консультацій; чи охопили консультації цільову групу; рівень задоволеності учасників. Оцінювання впливу консультацій органи влади роблять для того, щоб визначити, чи внесок їх учасників мав помітний вплив на зміст остаточного рішення щодо політики. Результати оцінювання мають широко поширюватися, що, у свою чергу, може підштовхнути до плідних публічних дебатів стосовно переваг і недоліків електронних консультацій.

Відповідно до Постанови КМУ від 3 листопада 2010 р. N 996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики»: Публічне громадське обговорення передбачає організацію і проведення: конференцій, форумів, громадських слухань, засідань за круглим столом, зборів, зустрічей з громадськістю; теле- або радіодебатів, Інтернет-конференцій, електронних консультацій.

Електронна демократія — явище більш масштабне, ніж е-урядування. Але передумови для її формування створює саме впровадження останнього, оскільки дає поштовх громадянам і компаніям для використання можливостей ІТ на державному рівні. Отже, е-урядування не може існувати без електронної демократії і навпаки. Умовою для цих явищ є існування демократичного суспільства та правової держави.

ТЕМА 4. Електронне урядування як обов’язкова умова розвитку

електронної демократії

Електронні вибори як елемент представницької демократії

Сучасний стан інформаційних та комунікаційних технологій разом із стрімким зростанням чисельності користувачів дозволяє значно спростити процедури здійснення таємних голосувань, зробити їх зручнішими та комфортнішими для всіх бажаючих і спроможних скористатися цими технологіями шляхом запровадження електронних голосувань поряд з іншими, зокрема традиційними засобами.

Вільний вибір, вільне волевиявлення громадян є визначальним фактором для діяльності легітимної влади.

Звичайний виборчий процес відповідно до законодавства України проходить такі етапи:

підготовка до голосування (складання реєстру виборців, друк, обіг та облік бюлетенів, утворення виборчих дільниць, формування персонального складу окружних і дільничних виборчих комісій, формування приміщень для голосування тощо);

проведення голосування (участь спостерігачів, забезпечення прав виборців, які не можуть самостійно пересуватися тощо);

підрахунок голосів (відбір та визнання недійсних бюлетенів, складання протоколу підрахунку голосів тощо);

транспортування виборчих бюлетенів.

Наявна система організації та здійснення виборчого процесу є дуже громіздкою, витратною та вразливою, оскільки на всіх етапах має великий вплив людського фактору, що врешті викликає недовіру учасників виборчого процесу, світової громадськості, внаслідок чого Україна втрачає авторитет демократичної держави.

Електронна система виборів втручання людського фактору у формування вхідних даних та підрахунок голосів зводить нанівець, заощаджує час, людські та матеріальні ресурси.

Переваги електронних виборів: проголосувати дистанційно, тобто відвідання виборчої дільниці для вищезгаданої категорії виборців стає необов’язковим, що суттєво знижує ризики тиску на особисте волевиявлення громадянина і підвищує достовірність його особистого вибору; забезпечити можливість проведення голосувань протягом декількох днів, оскільки стає технічно можливим здійснити надійний захист від несанкціонованого втручання в систему голосування, а відтак стає необов’ язковим призначати єдиний день голосування. Це може бути і тиждень, і два. Визначатися має тільки перший та останній дні та часи виконання виборцями електронних голосувань, що дозволяє створити комфортні умови виборцю, якому не потрібно долати відстань до виборчої дільниці, залишати місце роботи, оскільки він має можливість за допомогою електронної системи проголосувати через мережу Інтернет, мобільний телефон, інші електронні інформаційні пристрої; уникнути таких явищ, як підробка бюлетенів.

Ці обставини, окрім зручності, вирішують і такі супутні проблеми:

відсутність необхідності закріплення виборця за певною виборчою дільницею, бо на яку б дільницю він не спрямував своє повідомлення — на сервері ЦВК воно обов’язково відображатиметься; зникнення потреби в обмеженні кількості голосувань однією і тією ж самою особою, оскільки під час підрахунку голосів повтори буде відфільтровано та зараховано тільки останнє голосування, що в свою чергу надає можливість виборцю протягом визначеного періоду голосувань змінювати свою думку, тобто забезпечується гнучкість у прийнятті рішення кожним виборцем і у випадку, якщо особа помилково прийме рішення на користь певного кандидата або якогось питання, що вирішується — вона зможе проголосувати неодноразово.

Здійснювати електронне голосування та електронні референдуми у деяких розвинутих державах вже сьогодні є складовою електронного уряду.

Електронне голосування може використовуватися лише за умови, що система є   безпечною/захищеною   (тобто   здатна витримати

сплановану/навмисну атаку) і надійною (тобто спроможна нормально функціонувати незалежно від проблем з програмним забезпеченням, устаткуванням, живленням тощо). Електронне голосування (англ. evoting, е-голосування) — є всеосяжним терміном, що об’єднує кілька різних типів голосування, охоплюючи як процес здійснення голосування за допомогою електронних засобів, так і процес автоматичного підрахунку голосів за допомогою електронних пристроїв та спеціального програмного забезпечення.

Електронний парламент:   поняття, сутність і мотиви

впровадження

Парламент визначається як національний представницький орган державної влади, який діє постійно, повністю або частково формується шляхом прямих виборів, головним призначенням якого є здійснення законотворчої діяльності. Ст. 75 Конституції України встановлює, що «Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України».

Посібник Міжпарламентського союзу ООН з ефективнішого парламенту та демократії у XXI сторіччі визначає наступні ознаки демократичного парламенту:

представницький, який політично і соціально представляє різноманітність громадян, забезпечує їм рівність можливостей та захисту;

прозорий — відкритий для народу через засоби масової інформації, публічний у своїй повсякденній діяльності;

доступний, що залучає громадськість, зокрема громадські об’єднання та рухи до своєї роботи;

підзвітний, який забезпечує відповідальність парламентарів перед своїми виборцями за свою діяльність та чесність поведінки;

ефективний, що організує діяльність відповідно до демократичних цінностей, ефективно виконуючи законотворчі і контрольні функції, які відповідають актуальним суспільним потребам.

Використання ІКТ в повсякденній діяльності парламенту лише посилює зазначені функції. Потенційними вигодами використання ІКТ у парламентській діяльності є: 1) суттєве покращення забезпечення таких парламентських цінностей, як прозорість, доступність, підзвітність перед виборцями;   2) вдосконалення репрезентативних, законодавчих та

контрольних функцій, яке дозволяє збільшити його результативність і ефективність.

Європейський центр парламентських досліджень і документації визначив е-парламент як такий, у якому відповідні партнери та процеси (зовнішні і внутрішні) взаємодіють за допомогою сучасних ІКТ та стандартів для покращення прозорості, якості, продуктивності, ефективності та гнучкості. Звіт про світові електронні парламенти за 2008 рік визначив е- парламент як законодавчий орган, який набуває більшої прозорості, доступності та підзвітності завдяки застосуванню сучасних ІКТ, покращуючи спроможність виборців залучитися до суспільного життя, оскільки надає ширший доступ до законодавчої діяльності та парламентських документів, стимулює розвиток рівноправного цілісного інформаційного суспільства завдяки використанню сучасних технологій і стандартів.

Управління і організація розбудови електронного парламенту. Ефективне управління та організація, ефективне планування та ресурси, розподілені на основі встановлених пріоритетів, є основою успішної розбудови е-парламенту. Управління передбачає постійний процес стратегічного планування та використовує такі методи, як проектне управління для досягнення мети. Узагальнюючи світову практику, можна окреслити наступні принципи діяльності е-парламенту:

Прозорості та відкритості. Поряд із традиційними способами інформування громадян, використовуються можливості новітніх ІКТ, зокрема, веб-сторінки, аудіо- та відеотрансляції, Інтернет-трансляції, спілкування електронною поштою, застосування технології RSS (поширення новин в Інтернеті за замовленням).

Обов’язковості доступу. Оскільки Інтернет широко використовується парламентом для оприлюднення своїх дій, рішень та документів потрібно забезпечити як доступ до парламентської інформації так і доступ до комунікацій для всіх громадян, незалежно від їхнього місцезнаходження, стану чи можливостей.

Підзвітності. Подоланню так званого «дефіциту звітності», коли електорат не завжди може зробити певний висновок про діяльність та чесність парламентарів, який забезпечують нові можливості ІКТ, що розширюють інформування про діяльність парламенту та парламентарів, зокрема, оприлюднення в мережах стенограм та результатів голосування, кодексів поведінки, відвідуваності, діяльності та чесності тощо.

Налагодження он-лайн діалогу. Розширення практики інтерактивного спілкування спонукає громадян і громадські організації дедалі більше висловлювати думки з політичних питань безпосередньо своїм парламентським представникам.

Безпечності та приватності, що є ключем у забезпеченні чесності та парламентської відкритості, гарантуючи право на конфіденційне спілкування.

Найефективнішої інфраструктури, тільки за якої діяльність сучасного парламенту та рішення будуть вчасно та інформативно висловлені, що вимагає поєднання традиційних заходів із розумним використанням ІКТ.

Глобалізації законотворчої діяльності. ІКТ уможливлюють обмін ідеями між парламентами, знання практичного досвіду законодавчих органів інших країн, надаючи парламентарям та виборцям змогу обмінюватися досвідом та ефективніше співпрацювати над схожими проблемами в Інтернеті.

Інформаційна інфраструктура — це основа е-парламенту. Вона охоплює апаратне та програмне забезпечення, системи та програми, необхідні для забезпечення технологічної підтримки; внутрішній та зовнішній персонал, залучений для створення та підтримки ІКТ-забезпечення у законодавчому середовищі. Щоб бути ефективною та дієвою, інформаційна інфраструктура повинна ґрунтуватися на цілях парламенту, визначених у концепції та стратегічному плані, забезпечуючи такі найважливіші функції, як опрацювання складних документів, запис та опублікування пленарних засідань у режимі реального часу, забезпечення розширеного спілкування між парламентарями і виборцями.

Інформаційна інфраструктура е-парламенту включає наступні компоненти:

1) Основні послуги ІКТ, що охоплюють складові операцій та послуг, потрібні для ефективного використання технологій у парламенті: управління інформаційними мережами, комп’ютерна підтримка, системне адміністрування та програмування, створення та підтримка прикладних програм, веб-публікації, та голосовий зв’язок.

2) Системи та послуги для депутатів та персоналу, що охоплюють апаратне та програмне забезпечення, та послуги, котрі надаються безпосередньо депутатам та парламентському персоналу.

3) Мережі та сервери — апаратне та програмне забезпечення, необхідне для надання доступу до мереж Інтранет та Інтернет, внутрішніх баз даних, а також загального обсягу інформації.

4) Загальні програми, що забезпечують низку функцій від електронної обробки тексту та управління документами та відео-конференц зв’язку.

5) Спеціальні програми для парламентів, що забезпечують законодавчі, репрезентативні та контрольні функції парламенту а також управління інформацією та адміністративними програмами.

6) Персонал. Кваліфікований персонал, добре обізнаний у діяльності законодавчих   органів,   є   невід’ємною   частиною парламентської

інфраструктури.

7) Бюджет. Фінансові інвестиції в інфраструктуру ІКТ.

Веб-сторінки у парламентській діяльності. Ця функція стала

необхідним інструментом, котрий поліпшує ефективність роботи усієї установи. Багато громадян, громадських організацій, преса, підприємства, громадські та приватні структури використовують законодавчі сайти, щоб простежити за внесеними законодавчими актами та діяльністю комітетів і депутатів. Преса та інші структури, котрі уважно стежать за законодавчою діяльністю, вважають аудіоархіви та веб-трансляцію особливо корисними. Деякі веб-сторінки дають громадськості змогу висловити свої погляди на політичні проблеми та внесені законопроекти.

Веб-сторінки комітетів. У багатьох парламентах комітети є своєрідними «майстернями політики», де обговорюють, аналізують, розглядають та переглядають внесені законодавчі акти та подають їх у законодавчий орган, часто разом із відповідним звітом. Комітети цікавляться думкою громадян, і часто вимагають коментарів та пропозицій від лобістських груп та інших об’єднань, котрі представляють інтереси багатьох осіб.

Створення парламентських баз даних. Для законодавчих органів велике значення має збір, упорядкування та об’єднання парламентських та зовнішніх інформаційних ресурсів таким чином, щоб створити ефективну парламентську сукупність баз даних. Потужна інфраструктура ІКТ у поєднанні з кваліфікованим бібліотечним та дослідницьким персоналом сприяють доступу парламентарів до основних інформаційних ресурсів законодавчого органу, уряду або різних зовнішніх джерел. Чим вичерпнішими та організованішими є ці інформаційні ресурси, тим більші можливості з’являються у засобів масової інформації та громадськості для спостереження за парламентською діяльністю та розуміння значення й наслідків документів, котрі перебувають на стадії розгляду.

Основою е-парламенту України є парламентські автоматизовані системи, перелік яких визначено Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 01.06.2003 р. № 663 «Про перелік автоматизованих систем інформаційно-технологічного забезпечення діяльності Верховної ради України», а також автоматизовані системи, програмно-технічні комплекси і парламентські веб-ресурси, розробка та впровадження яких передбачені у 2007-2015 роках:   «Електронний документообіг і контроль виконання

доручень Верховної ради України», «Система електронного цифрового підпису», «Комплексна система захисту інформації в автоматизованих системах Верховної ради України», Єдиний парламентський веб-портал та інтегровані до нього веб-сайти Голови Верховної ради України, комітетів, депутатських фракцій, структурних підрозділів.

Новий крок у справі становлення сучасного е-парламенту зроблено прийняттям Програми інформатизації законотворчого процесу у Верховній Раді України на 2012-2017рр. затвердженою Постановою ВРУ 5.07.2012 року № 5096Л/І з метою досягнення максимально можливої автоматизації інформаційно-організаційних процесів у діяльності депутатського корпусу загалом, у тому числі комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій, а також Апарату Верховної Ради України шляхом створення сучасних систем управління законотворчим процесом та документообігом у парламенті; оперативне інформаційно-аналітичне забезпечення народних депутатів України, помічників-консультантів народних депутатів України, фахівців Апарату Верховної Ради України; створення нової автоматизованої системи обробки вхідних, вихідних, внутрішніх інформаційно- документальних потоків та контролю за виконанням доручень, оперативне формування аналітично-звітної та довідкової документації; технічне удосконалення систем зв’язку для забезпечення оперативності у роботі народних депутатів України, комітетів Верховної Ради України, Апарату Верховної Ради України, у тому числі щодо питань, пов’язаних з діяльністю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інформуванням громадян.

Пріоритетним завданням Програми є створення інтегрованої електронної інформаційно-аналітичної системи «Електронний парламент» та її центральних підсистем: «Електронний офіс народного депутата України»; «Електронний комітет»; «Електронна погоджувальна рада»; «Електронна бібліотека та архів»; «Електронна зала пленарних засідань:   система

електронного голосування та підрахунку голосів, система стенографування, система ведення аудіо — та відеотрансляцій та архіву пленарних засідань Верховної Ради України»;   «Система електронного документообігу і

контролю виконання доручень Верховної Ради України»;   «Система

електронного цифрового підпису»; «Комплексна система захисту інформації в автоматизованих системах Верховної Ради України».

Можна виділити десять основних принципів організації економічної співпраці та розвитку стосовно активізації участі громадян у політиці:

1. Зацікавленість. Лідерство та глибоке зацікавлення інформацією, консультацією та активною участю у формуванні політичних рішень є важливим на всіх рівнях — серед політиків, вищого керівництва та державних службовців.

2. Права. Законодавство повинно чітко визначити громадські права щодо доступу до інформації, надання відгуків, консультації та активної участі у розгляді політичних рішень.

3. Чіткість. Відповідні завдання та обов’язки громадян (щодо внесення інформації) та органів державної влади мають бути абсолютно зрозумілими.

4. Час. Консультація громадян та активна участь мають бути включені у політичний процес якнайшвидше.

5. Об’єктивність. Інформація, надана органом державної влади при розгляді політичних рішень, повинна бути об’єктивною, повною та доступною.

6. Ресурси. Достатні фінансові, людські та технічні ресурси є потрібні для ефективного громадського інформування, консультації та активної участі у процесі розгляду політичних рішень.

7. Узгодження. Ініціативи щодо інформування громадян, отримання їх відгуку та консультації мають бути узгоджені між органами державної влади, щоб поліпшити управління даними.

8. Звітність. Органи державної влади зобов’язані звітувати за використання даних, отриманих від громадян через відгуки, громадські консультації та активну участь.

9. Оцінювання. Органи державної влади застосовують методи, інформацію та можливість оцінювати свою діяльність щодо надання інформації, проведення консультацій та залучення громадян, пристосовуючись до нових критеріїв та умов розгляду політичних рішень.

10. Активне громадянське суспільство. Органи державної влади та місцевого самоврядування отримують користь від активних громадян та динамічного суспільства.

Методами спілкування парламентарів та парламентських структур з громадянами є: електронна пошта, дискусійні он-лайн групи, теле-, та радіопередачі, інші методи спілкування.

Цифрова нерівність в контексті розбудови інформаційного суспільства та розвитку електронного урядування та шляхи її подолання

Поняття цифрового розриву спочатку використовувалося для визначення технічних перешкод, що заважають людині використовувати засоби ІКТ. Потім основна увага стала приділятися перешкодам соціальним. Сьогодні цифровий розрив більшою мірою передбачає соціальну нерівність між тими, хто має доступ до ІКТ, є компетентним і досвідченим, щоб скористатися перевагами комп’ютерних мереж, й тими, у кого немає можливостей успішно і ефективно використовувати ІКТ.

Цифровий розрив (бар’єр), цифрова нерівність, інформаційна нерівність (англ. Digital divide) — визначається як обмеження можливостей соціальної групи через відсутність у неї доступу до сучасних засобів комунікації. За часів формування концепції інформаційного суспільства «цифрова нерівність» стає ще одним з важливіших факторів поділу людей на заможних і бідних. Ще у 1997 році Програма розвитку ООН ввела новий вимір бідності — інформаційну бідність, пов’язану з можливостями доступу до інформаційної магістралі широких верств населення.

Причини виникнення та посилення цифрового розриву можуть бути розділені на наступні групи: 1) економічні: наприклад, висока вартість апаратного забезпечення, відсутність можливості безкоштовного чи недорогого доступу тощо; 2) соціальні: відмінності в рівнях освіти, доходу, статі, віку, місця проживання тощо; 3) культурні: відсутність потреби в використанні ІКТ, знань щодо способів їх застосування, прикладів, якім можна слідувати тощо; 4) пов’язані з контентом: відсутність цікавих послуг чи ресурсів, веб-сайтів на рідній мові, брак місцевого контенту тощо.

Інформаційна та цифрова нерівність — це однопорядкові, але не тотожні поняття. Цифрова нерівність (розшарування) — показник розвитку інформаційної інфраструктури. Поняття «інформаційна нерівність» включає як рівень розвитку інформаційної інфраструктури суспільства з урахуванням регіональних особливостей, так й інформаційні потреби особистості. Найчастіше інструментом вимірювання «цифрової нерівності» є кількість користувачів мережі Інтернет — тобто вимірюється доступ до комунікацій.

Як показує досвід розвинених країн, широке розповсюдження ІКТ є одним з ключових факторів, що безпосередньо впливає на розвиток сучасних демократичних інститутів. Активне впровадження ІКТ в систему суспільно- політичних відносин суттєво розширює можливості громадян щодо їх громадської участі, створює умови для формування якісно нового рівня активності громадян, які користуються сучасними електронними технологіями не тільки в особистих цілях, айв цілях суспільно-політичної участі на всіх рівнях публічного управління. Аналіз системи суспільно- політичних відносин дозволяє передбачити, що, незважаючи на наявні ризики, які несуть нові ІКТ, активне впровадження механізмів електронної демократії на всіх рівнях влади та інститутів громадянського суспільства буде сприяти зближенню влади і громадян, збільшить рівень доступності та відкритості органів державної влади, стимулює розвиток партнерської моделі державно-громадської взаємодії, активізує участь громадян в державному управлінні та прийняті суспільно-політичних рішень.

 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУВАННЯ

 

ТЕМА 5. Державна політика та державне управління розвитком інформаційного суспільства та електронного урядування

Державна політика визначається як відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність органів державної влади з вирішення суспільних проблем, певного питання або комплексу питань з досягнення та реалізації загальнозначущих цілей розвитку суспільства або його окремих сфер. Вона є засобом досягнення певних цілей держави у конкретній галузі, використовуючи правові, економічні, адміністративні методи впливу, спираючись на ресурси, які є в її розпорядженні.

Державна політика — це курс дій, тобто не одне певне рішення, дія чи реакція, а ретельно розроблений підхід або стратегія. Державна політика розробляється з урахуванням багатьох обставин та умов найвищими органами державної влади за участю інших суб’єктів політики — партій, громадських організацій, університетів і дослідницьких центрів, впливових діячів бізнесу, культури і науки.

Можна виокремити п’ять етапів вироблення державної політики:

Перший етап (ініціювання політики) — визначення та аналіз суспільних проблем, формування цілей і пріоритетів державної політики; виокремлюють два види суспільних проблем: ті, що перебувають під контролем влади і розв’язуються нею, і ті, що виникають у суспільстві, але поки що — поза політичною увагою.

Другий етап (формування політики) — розробка державної політики, що передбачає узгодження інтересів, цілей і засобів їх досягнення.

Третій етап (ухвалення політики) — легітимізація та фінансування державної політики, що передбачають закріплення розробленої політики в низці рішень і програм.

Четвертий етап (реалізація політики) — здійснення та моніторинг державної політики, що передбачає комплекс заходів із впровадження прийнятих рішень і програм.

П’ятий етап (оцінка політики) — оцінка державної політики, спрямована на перевірку її ефективності та якості, й регулювання державної політики; наслідком цього етапу може бути або коригування, або відмова від упроваджуваної політики.

Поряд із поняттям «державна політика» часто вживається поняття «державні програми» або «державні цільові програми». Цільові програми — це пов’язаний ресурсами, виконавцями і строками здійснення комплекс науково-дослідних, дослідно-конструкторських, виробничих, соціально- економічних, організаційно-господарських та інших заходів, які забезпечують ефективне вирішення завдань у сфері державного, економічного, екологічного, соціального й культурного розвитку держави. Це один із основних способів упровадження державних рішень у життя.

Державне управління (англ. public administration)   — є видом

діяльності держави, здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих територій, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя.

Можна виокремити такі найхарактерніші ознаки державного управління:   1) виконавчо-розпорядчий характер;   2) підзаконність;

3) масштабність та універсальність; 4) ієрархічність; 5) організуючий характер.

Державна політика інформатизації (Information Society Policy, буквально політика інформаційного суспільства) сукупність напрямів і способів діяльності держави для створення, зміцнення та сприяння нормативно-правового, методичного, науково-технічного, організаційного, фінансового та матеріально-технічного, захисного (оборонного) забезпечення та встановлення загальнодержавних пріоритетів розвитку інформаційного середовища і створення умов переходу до інформаційного суспільства.

Основною метою державної політики України у сфері інформатизації є сприяння побудові сучасної ринкової економіки в нашій державі, забезпечення підвищення її конкурентоспроможності шляхом впровадження сучасних та перспективних інформаційно-телекомунікаційних технологій в усі сфери життєдіяльності українського суспільства з урахуванням реального стану його розвитку, а також готовності та спроможності громадян до впровадження цих технологій.

Державна інформаційна політика — це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Національна інформаційна політика — стратегія, напрями і завдання держави у сфері збирання, зберігання, використання та поширення інформації та інформаційних ресурсів у суспільстві.

Серед завдань державної політики з впровадження електронного урядування, зокрема, передбачається:

провадження узгодженої цілеспрямованої діяльності всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування із залученням інститутів громадянського суспільства та представників ділових кіл;

удосконалення принципів державного управління, структури і функцій органів державної влади та органів місцевого самоврядування:,

удосконалення адміністративних процесів в органах державної влади та органах місцевого самоврядування шляхом використання ІТ;

створення інформаційної інфраструктури електронного урядування;

підготовку кваліфікованих кадрів, які забезпечуватимуть впровадження елементів електронного урядування та надання адміністративних послуг;

навчання громадян і суб’єктів господарювання використанню технологій електронного урядування;

створення системи мотивації державних службовців, громадян і суб’єктів господарювання щодо використання технологій електронного урядування.

Основним елементом суспільних відносин у сфері управління є управлінська система, що складається з двох підсистем — керуючої та керованої. Керуючу підсистему прийнято визначати як суб’єкт управління, а керовану — як об’єкт, яким управляють. Керівництво об’єктом здійснюється за допомогою керуючого впливу суб’єкта. Внаслідок впливу об’єкт певною чином змінюється та набуває нових якостей.

Керуючий вплив містить комплекс команд, які виробляються, формуються і видаються суб’єктом. Для формування керуючих команд суб’єкт потребує інформації про те, як «зрозумів» і виконав об’єкт його команди. Для цього суб’єкт досліджує стан об’єкта, підтримуючи з ним зворотній зв’язок, тобто одержує інформацію, необхідну для оцінки стану об’єкта, коригування суб’єктом своїх дій, відпрацювання нових команд. Дії суб’єкта в межах цього процесу, утворюють його функції. На державному рівні це — функції державного управління, які поділяються на функції загального управління та спеціальні функції — забезпечення суверенітету, економічні, соціальні, виховні функції тощо.

Загальні функції є основними в будь-якому управлінні, незалежно від того в яких галузях та гілках влади вони здійснюються. Загальними функціями державного управління є прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, мотивація, облік, контроль.

Основою для побудови інформаційного суспільства є певна інформаційно-технологічна інфраструктура (ІТІС) або комплекс технічних і організаційних засобів, що забезпечують автоматизацію інформаційних процесів в управлінні, виробництві та в інших сферах життєдіяльності суспільства. Саме розвиненість ІТІС — необхідна передумова інтенсифікації виробництва, вирішення соціальних завдань з задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства, активізації демократичних складових управління та інтеграції країни в співтовариство розвинених країн.

В інформаційно-технологічній інфраструктурі (ІТІС) тісно взаємодіють дві основні сфери — інформаційних технологій та інформатизації. Сфера інформаційних технологій — це інтегрована сукупність технічних і програмних засобів автоматизації інформаційних процесів, — комп’ютерне та телекомунікаційне устаткування, програмне забезпечення, а також методи застосування цих засобів, об’єднаних у певну технологічну послідовність збору та одержання, зберігання, захисту, обробки, видачі (передачі) інформації.

Інформатизація за Законом України «Про Національну програму інформатизації» — сукупність взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки.

Інформаційно-технологічна інфраструктура (ІТІС) у структурно- інституціональному розумінні є сукупністю суб’єктів, що знаходяться на певній території та зв’язані відносинами, що встановлюються й регулюються інститутами, ринками та організаціями. До цих відносин входять: дослідження, проектування, виробництво, збут та експлуатація засобів автоматизації інформаційних процесів, а також розробка проектів інформатизації та їх застосування у різних галузях і сферах діяльності.

Суб’єктами інформаційно-технологічної інфраструктури (ІТІС) є: громадяни, що проживають у певному регіоні або країні, юридичні особи, органи державного управління, місцевого самоврядування. Крім них, суб’єктами можуть бути інші країни, їх фізичні та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства. Матеріальні, грошові, правові та інші відносини між суб’єктами супроводжуються інформаційними процесами та використанням відповідних технологій.

Макроструктура інформаційно-технологічної інфраструктури (ІТІС) складається з сукупності взаємодіючих груп: інститутів, що регулюють розвиток, виробництво та використання засобів ІТІС; організацій (виробників і споживачів ІТ, проектів інформатизації); ринків засобів, компонентів і відповідних послуг ІТІС; інформаційних технологій, проектів і моделей інформатизації.

Під інститутами розуміється діюча в історичних умовах сукупність соціально-економічних правил, над якими індивіди або групи індивідів в основному не владні. Організації в порівнянні з інститутами є чимось специфічним та ґрунтуються на правилах, у той час як інститути часто є об’єктом вибору та переговорів. Ринки є, головним чином, механізмами передачі прав власності. За цією ознакою їх можна легко відрізнити від інститутів, які представляють сукупність правил, що випереджають цей обмін, і від організацій, чиї внутрішні операції характеризуються як кооперативна дія індивідів чи їх груп.

Виділяються три основні елементи інформаційно-технологічної інфраструктури (ІТІС):

1) виробники (первинні продавці) засобів ІТІС та їх компонент: виробники комп’ютерів і периферійного устаткування; розробники засобів мобільного зв’язку, телекомунікаційного обладнання, системного та прикладного програмного забезпечення, системні інтегратори; дослідники процесів інформатизації та ін.;

2) споживачі (покупці) засобів ІТІС: населення; органи державного та регіонального управління; промислові, торговельні, інфраструктурні підприємства та організації, підприємства та організації сфери послуг; фінансові та медичні установи; громадські організації; наукові організації, бібліотеки тощо;

3) засоби (товари та послуги) ІТІС, тобто власно інформаційні технології, проекти інформатизації, їх окремі компоненти. Сюди входять: комп’ютери, периферійне устаткування, комплектуючі, системне та прикладне програмне забезпечення (створення й супровід); засоби різних видів зв’язку та Інтернет; телекомунікаційне обладнання; інформаційно- технологічна, наукова, проектна та організаційна підтримка автоматизації інформаційних процесів.

Концепція та стратегія розвитку інформаційного суспільства та електронного урядування

Програма «Інформація для всіх»

Побудова національної інформаційної політики, достатньо системно представлена в розробленій ЮНЕСКО Програмі «Інформація для всіх» для розгляду окремими країнами як орієнтиру для розбудови інформаційного суспільства. З огляду на це, а також на членство України в ЮНЕСКО та її прагнення вступити в ЄС, наведемо короткий виклад основних аспектів цієї програми. Також вказується, що описані в програмі процедури ніяк не є обов’язковими, національна інформаційна політика може враховувати викладені в Програмі універсальні підходи, але має базуватися на специфіці країни.

Розвиток інформаційних технологій зараз відбувається стрімкішими, ніж коли-небудь темпами. Уряди змушені відповідати цим темпам не тільки в довгостроковій політиці, але й у короткострокових і середньострокових стратегіях, які повинні забезпечити відчутні для всіх позитивні результати. Не існує загальної формули успішної політики та електронних стратегій в галузі ІТ. Особи, відповідальні за їх розробку, можуть знайти успішні приклади та досвід і в межах своєї, і в інших країнах, і за необхідності адаптувати їх до власних унікальних умов.

Це визначає актуальність «Базової моделі», що пропонується в Програмі та може розглядатися як універсальний приклад з відпрацювання національної інформаційної політики (НІП).

Виділяються наступні три головні цілі НІП:

Демократизація доступу. Надати всім засоби доступу до інформації та ІТ, забезпечуючи реалізацію прав громадян, сприяючи освіті, місцевому розвитку, викорінюванню бідності, тендерній рівності, загальному доступу, суспільній прозорості та ефективності, а також демократичному правлінню.

Розвиток здатностей. Розробляти, підтримувати та впроваджувати стратегії, засоби та методики розвитку здатностей і навичок використання інформації та ІТ у всіх секторах і прошарках суспільства, на всіх рівнях освіти, сприяючи поширенню можливостей, які забезпечують різні моделі управління інформацією.

Інституціоналізація: законодавчі та нормативні рамки. Створити необхідні норми, що гарантують право на інформацію; сприяти використанню інформації та ІТ за рахунок діяльності законодавчих органів, стабільного правового середовища.

Створення системи економічного стимулювання та інституціональної

структури:

зміцнення законодавчих і нормативних рамок підприємництва, конкуренції, реструктуризації компаній, інтелектуальної власності, виникнення нових ринків товарів і послуг, відкритості для торгівлі та іноземного капіталу;

зміцнення фінансових систем, у тому числі фондових ринків, що сприяє припливу капіталу в найбільш інноваційні та конкурентоспроможні галузі та компанії;

забезпечення більшої гнучкості ринку праці, щоб дозволити інноваційним компаніям залучати необхідних співробітників і надати можливість реструктуризації менш конкурентоспроможним компаніям і галузям;

створення ефективної та фінансово стабільної мережі соціальної безпеки, покликаної допомогти працівникам у процесі подібних змін;

забезпечення та стимулювання збільшення числа малих і середніх підприємств, які є джерелом інновацій та робочих місць;

нарощування можливості уряду забезпечити ефективну та відповідальну реалізацію цієї політики законними шляхами, викорінювання корупції на всіх рівнях влади.

Розвиток людських ресурсів для економіки знань:

децентралізація ініціатив, функцій та звітності освіти на всіх рівнях, створення можливостей та засобів заохочення надходження фінансування від приватного сектора та впровадження передових технологій в освіті;

звернення уваги держави до ключових проблем освіти — якості, доступності для всіх, попередження надмірного втручання в деталі розробки програми та організації навчального процесу та управління освітніми закладами;

гнучка інтеграція формальної, додаткової, дистанційної освіти та підготовки, забезпечення широкого спектра можливостей для освіти протягом всього життя; створення політичних і нормативних рамок, у тому числі систем атестації, які зроблять можливості освіти протягом всього життя привабливими та доступними для громадян.

Створення національної інформаційної інфраструктури, заохочення доступу до ІТ та їх використання урядовими закладами, приватним сектором і громадянським суспільством. Країнам-кандидатам до вступу в ЄС необхідно продовжувати активну роботу у наступних напрямках:

сприяти конкуренції в інфраструктурі інформаційних технологій і послуг, припливу коштів із приватного сектора;

розробляти незалежні високопрофесійні регулятивні механізми створення ліцензій та їх розподілу, а також захисту суспільних інтересів, гарантуючи при цьому свободу інноваціям і новим моделям обслуговування;

створювати гнучкі режими правового та нормативного регулювання для нових форм економічної та соціальної діяльності, послуг органів державного управління з використанням ІТ, насамперед електронної торгівлі та електронного уряду; сприяти широкому й прийнятному за ціною доступу до ІТ для населення, особливо для бідних прошарків і сільських жителів, за рахунок сполучення державного фінансування та стимулювання інвестицій та інновацій від приватного сектора.

Створення ефективної національної системи впровадження інновацій, підтримка наукових досліджень і розробок, які виводять інноваційні технології на ринок.

Досягнення цих цілей й визначає ключові складові інформаційної політики. Основними з них є: промислова та економічна політика; технологічна політика; політика в галузі телекомунікацій; соціальні політика; політика, стратегії, законодавство; наукові дослідження та розробки.

Реалізація національної інформаційної політики вимагає коригування та вирішення завдань загальнодержавної політики. Зауважимо, що в цій сфері їх перелік збігається з Туніським зобов’язанням, прийнятим на Всесвітньому саміті з питань інформаційного суспільства, а саме.

1. Закликати державні установи проаналізувати поточну ситуацію з точки зору інформаційного суспільства, готовності до впровадження електронних технологій та ін., для створення державної політики у відповідності з виявленими потребами та очікуваннями.

2. Співвідносити інформаційні стратегії із загальними національними стратегіями та політикою.

3. Виявити загальні цілі, завдання та підходи.

4. Компенсувати порушення та неефективність ринкового механізму за допомогою законодавчих і нормативних рамок і надати доступ до засобів інформаційного суспільства соціальним групам і регіонам, які є неприбутковими з точки зору приватних підприємств.

5. Виявити галузеві цілі та включити їх у погоджену стратегію.

6. Запобігти появі розпорошеного сприйняття інформаційного суспільства.

7. Визначити схеми досягнення цілей.

8. Сприяти багатогалузевому та багатобічному співробітництву.

9. Запобігти дублювання зусиль і розтрачання економічних, кадрових і технологічних ресурсів.

10. Заснувати або визначити провідну установу, відповідальну за масштабну координацію дій державних органів між собою та з іншими учасниками.

11. Сприяти моніторингу, оцінці та аналізу дій,   що виконуються.

Центральним органом з розвитку інформаційного суспільства є

Кабінет Міністрів України. Але він безпосередньо не здійснює управління, а делегує повноваження центральним органам виконавчої влади. На сьогодні цілі та результати розвитку інформаційного суспільства в Україні не конкретизовані, не мають конкретних вимірів, завдання для органів влади чітко не визначені, відсутнє відповідне фінансове забезпечення та система контролю. Про міжгалузеве співробітництво та координацію, скорочення дублювання робіт, врахування попиту на державні послуги, інтересів інших суб’єктів суспільства не йдеться взагалі.

Зворотній зв’язок теж відсутній, хоча повинен забезпечити органи управління необхідною інформацією щодо стану розвитку інформаційного суспільства. Такою інформацією повинні бути показники (індикатори), що визначаються в державних статистичних спостереженнях. На сьогодні вони або майже відсутні, або не відповідають вимогам управління розвитком інформаційного суспільства. Сама система статистичних спостережень має велику інерційність, а затримка інформації на 3 — 6 місяців призводить до прийняття некоректних рішень. Це ж відноситься й до узгодження проектів нормативно-правових актів, які не відповідають сучасним темпам розвитку суспільства.

Передумови та проблеми впровадження електронного урядування

Головне завдання реалізації електронного урядування, його технічного, фінансового, кадрового та організаційного забезпечення — за мінімальних витрат максимально оптимізувати систему і механізми здійснення державного управління із застосуванням ІТ. Це потребує, насамперед, з’ясувати, які типи інформаційних послуг і способів взаємодії відомі соціальним групам.

Визначення державних адміністративних послуг та їх споживачів. Більшість користувачів слабо уявляють, що їм може знадобитися на урядовому сайті, яким він має бути, аби з ним було зручно працювати. Урядові служби теж не уявляють, що пропонувати, як задовольняти урядовими послугами інформаційні потреби споживачів, як сформувати соціально-психологічну мотивацію для залучення громадян до електронного урядування, які не знають, що їм потрібно, наскільки це важливо та які матиме наслідки.

Визначення першочергових груп послуг та споживачів. Потрібно визначити головну цільову групу електронних урядових сервісів — з’ясувати, хто є клієнтами вже сьогодні, на кого має бути орієнтована більшість послуг. Визначити інтенсивність їх взаємодії з органами влади та склад першочергових електронних послуг. Все це значно зменшить загальні витрати на започаткування електронного урядування, яке приноситиме користь державі, суспільству та бізнесу.

Реалізація інформаційних ресурсів, програмно-технічних та організаційних засобів у відповідності з потребами споживачів інформаційних послуг. На сьогодні урядові органи вже приєдналися до інформатизації. Створено Урядовий веб-портал, практично всі органи влади мають офіційні веб-сайти. Проте здебільшого вони є презентаційними та не відповідають вимогам електронного урядування чи, принаймні, он-лайнового сервісу, оскільки мають бути пристосовані до використання найширшими верствами населення, мати та виконувати широкий спектр функцій. Про чітку організацію інформаційних ресурсів, орієнтацію на потреби пересічного користувача не йдеться.

Виходячи з викладеного, можна визначити такі пов’язані кроки створення електронного уряду (його мінімальних інтеграційних модулів):

формування інформаційних потреб громадян, бізнесу та самих органів влади та визначення функцій органів влади з їх задоволення;

оптимізація функцій державного управління в процесі розвитку інформаційного суспільства та їх реструктуризація;

реорганізація Урядового порталу, веб-сайтів органів влади, що не мають інтерактивного режиму та не відповідають інформаційним потребам;

визначення регламенту (обов’язки, терміни, вигляд тощо) надання інформаційних послуг громадянам, бізнесу та органам влади, відповідальності осіб в процесах електронного урядування та ін.;

створення стандартів електронного документообігу з використанням цифрового підпису, а також ведення державних інформаційних ресурсів, додамо, що будь-яка країна, яка входить до ЄС має адаптувати до європейських стандартів національні вимоги до електронного урядування;

запровадження електронного документообігу та цифрового підпису;

використання та інтеграція існуючих засобів і, особливо, інформаційних ресурсів в спільне середовище електронного урядування — взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування;

разом це передбачає найшвидшу розробку Стратегії та Програми розвитку інформаційного суспільства та електронного урядування, базових законів: «Про електронне урядування», «Про адміністративні послуги», «Про електронну комерцію» та ін.;

не менш важливим є стабільність створеного нормативно-правового середовища та його підтримка всіма зацікавленими сторонами.

ТЕМА 6. Системи оцінювання розвитку інформаційного суспільства та

електронного урядування

На сьогодні для оцінки розвитку інформаційного суспільства, використовуються декілька систем індикаторів. Усі вони так чи інакше базуються на двох індикативних системахSIBIS та WSIS.

Одним з перших офіційних заходів з їх розробки було створення у 1997 р. під егідою Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) Статистичного комітету з інформаційної, комп ’ютерної та комунікаційної політики. Комітету доручалося «впровадити набір визначень і методів для полегшення порівняння статистичних міжнародних даних, що вимірюють різні аспекти інформаційного суспільства, інформаційну економіку і електронну комерцію». Згодом на базі комітету була створена «Робоча група з розробки індикаторів для інформаційного суспільства», що розробила визначення ІТ-сектору, електронної комерції, класифікацію ІТ- товарів, а також модельні опитування щодо використання IT.

Система індикаторів SIBIS. У статистичній програмі Eurostat на 1998 — 2002 pp. було визначено, що одним з пріоритетних завдань розширення статистичної бази ринку праці, промисловості, послуг є впровадження індикаторів, які б відображали цілі програми eEurope та дозволяли оцінювати соціально-економічний вплив використання IT.

Для цього стартував проект SIBIS (Statistical Indicators Benchmarking the Information Society)індикатори, що вимірюють Інтернет- готовність населення та комерційних підприємств,   —   характеристики

інфраструктури та технічних можливостей доступу до Інтернет індивідуальними користувачами та компаніями;

індикатори, що оцінюють цифровий поділ суспільства, тобто комп’ютерно-інформаційне розшарування, обумовлене доступом до Інтернет та використання IT.

Друга група з 45 індикаторів оцінює фактори доступності та використання комп’ютерних мереж на рівні окремих користувачів та на корпоративному рівні, серед них виділяється 3 підгрупи:

індикатори, що оцінюють інформаційну безпеку обміну інформацією та визначають рівень незаконної діяльності, наявність засобів протидії такій діяльності, а також поінформованості користувачів про заходи безпеки;

індикатори, що характеризують сприйняття користувачами питань безпеки та конфіденційності Інтернет-взаємодїї, переваг і недоліків використання мережі, що дозволяє визначити суб’єктивні бар’єри для доступу;

індикатори, що відображають навички роботи з комп’ютером та Інтернет, чи підтримується цей процес компаніями; також визначаються відмінності в рівні комп’ютерних та Інтернет-навичок в різних секторах економіки тощо.

Третя, найбільша група з 66 індикаторів характеризує п ’ять видів діяльності, в яких використовується Інтернет або комп ’ютерні мережі.

Електронна торгівля (ecommerce), пов’язана з діями, при виконанні яких товари або сервіси замовляються/передаються через Інтернет або іншу комп’ютерну мережу. Ключові індикатори визначають відсоток компаній, що використовують різні форми електронної торгівлі, та відсоток обсягу збуту, здійсненого за допомогою комп’ютерних мереж.

Електронна робота (еwork), характеризується показниками, що відображають зміни в засобах і характері праці, ринку праці, викликані поширенням ІТ і комп’ютерних мереж. Здатність країни адаптуватися до цих змін, істотно впливає на успіхи економіки. Ключові індикатори вказують можливості створення робочих місць в межах дистанційної роботи.

Електронна наука (еscience), розглядається окремо, хоча й відноситься до попередньої групи. Вона є як одним з головних факторів розвитку інформаційного суспільства, так і моделлю для апробації нових ідей і технологій. Індикатори оцінюють можливості науково-дослідних мереж, використання Інтернет і вплив на одержання нових наукових знань.

Електронний уряд (egovernment) включає функції та сервіси за підгрупами G2G, G2C та G2B. Група G2G не включається в міжнародну систему індикаторів через необхідність спеціального підходу в кожному випадку. Ключові індикатори розглядають досвід і преференції громадян і бізнес-структур щодо комунікації з електронним урядом.

Електронна система охорони здоров’я (ehealth) є великим і складним об’єктом для оцінювання, поєднуючи широкий спектр учасників і послуг. Ключові індикатори фокусують увагу на використанні населенням Інтернет для пошуку інформації, пов’язаної з охороною здоров’я, взаємодії з організаціями охорони здоров’я, придбанні лікарських препаратів.

В 2003 р. було опубліковано керівництво «eEurope Indicator Handbook», де наведені детальні визначення, опис, методи збору і джерела даних по індикаторах для використання статистичними агенціями.

Система індикаторів WSIS. В 2003 р. на Всесвітньому саміті з питань інформаційного суспільства (World Summit on the Information SocietyWSIS), була підкреслена важливість моніторингу та оцінки розбудови інформаційного суспільства та розробки відповідної методології вимірювання.

Для цього було створено «Партнерство з вимірювання ІТ для цілей розвитку», до якого увійшли ключові міжнародні організації, які ведуть дослідження інформаційного суспільства, а саме, Міжнародний союз електрозв’язку (MCE), ОЕСР, Євростат, Конференція ООН з торгівлі і розвитку (UNCTAD), Цільова група з ІТ при ООН (UN !CTTask Force), чотири Регіональних комісії ООН, Інститут статистики при ЮНЕСКО та Світовий Банк,

В результаті на саміті WSIS в Тунісі у 2005 р. було прийнято рекомендований «Партнерством» основний набір ІТ-індикаторів як базис для ІТ-статистики на міжнародному рівні. Набір містить визначення індикаторів, методологічні рекомендації та анкетні питання для збору даних.

Основний набір складається з 4 груп індикаторів:

інфраструктура та доступ до IT;

доступ і використання IT домогосподарствами та індивідами;

використання IT в підприємницькій діяльності;

IT-сектори торгівля ІТ-товарами.

Оптимальною вважається періодичність збору даних раз на рік. Кожна група (крім   четвертої)   має базисний і розширений набір індикаторів

нижчого пріоритету.

Інфраструктура і доступ до IT. Статистичні індикатори, що входять до першої групи, через її важливість для розбудови інформаційного суспільства, вважаються обов’язковим початковим етапом впровадження і розвитку ITстатистики. Для збору даних щодо домогосподарств, індивідів і підприємств існують міжнародні стандарти, хоча дані збираються не у всіх країнах. У випадку ж оцінки IT-розвитку і доступу в урядових організаціях, міжнародні стандарти відсутні.

Індикатори групи «Доступ і використання IT домогосподарствами та індивідами» та інших груп базуються на дослідженнях, проведених Робочою групою з індикаторів інформаційного суспільства (Working Party on Indicators for the Information SocietyWPIIS) під егідою OECP та Eurostat. Дані, пов’язані з індикаторами цієї групи, мають відображати відношення до системи класифікаторів. Це — класифікатори:   домогосподарств   (структура

та розмір); індивідів (вік, стать, рівень освіти, категорія зайнятості, величина доходу тощо).

Група індикаторів з використання IT у підприємницький діяльності. При аналізі даних з сукупності підприємств виключаються урядові установи. Визначаються види економічної діяльності, де використовуються ІТ.

Дані для індикаторів четвертої групи можуть бути одержані з опитувань про доходи і витрати. Крім цього, дані беруться, як правило, з торговельної статистики з використанням класифікації IT-товарів. Повний список категорій даних доступний на сайті ОЕСР.

Розглянуті системи індикаторів достатньо близькі як за переліком основних показників, так і за їх спрямованістю. Як більш детальну систему можна виділити систему SIBIS. З іншої сторони, обидві системи передбачали створення індикаторів для порівняння на міжнародному рівні, організації статистики в країнах, що розвиваються. Водночас, в усіх системах присутні індикатори з ресурсів, доступу, розповсюдженості, форм використання ІТ.

Розглянуті системи з сукупностей елементарних індикаторів дозволяють описувати окремі деталі складних процесів інформатизації, наприклад, частку власників комп’ютерів, кількість Інтернет-користувачів тощо. Але для аналізу по країнах необхідно мати інтегральні характеристики.

Для цього використовуються композитні індекси, які відображають агреговану певним чином характеристику сукупності (композиції) елементарних індикаторів. Композитні індекси полегшують інтерпретацію результатів, допомагають знаходити тенденції розвитку, створювати рейтинги тощо. Разом з цим, використання ІТ-індексів вимагає врахування наступних факторів.

Побудова індексу неможлива без використання методів експертних оцінок при визначенні суб-індексів (частково інтегрованих елементарних індикаторів).

Індекси можуть надавати дезорієнтуючу або ненадійну інформацію у випадку невдалої методики агрегації або інтерпретації.

Єдине значення індексу може привести до спрощеної оцінки проблеми і, як наслідок, до прийняття невірного рішення.

Індекси вимагають збору більшого об’єму даних, ніж окремі елементарні індикатори.

Відомо, що неможливо створити єдиний індекс, який з достатньою повнотою буде характеризувати всю складну систему. Проте, можливо розробити статистично обгрунтований і ефективний метод агрегації індикаторів. Група прикладної статистики Об’єднаного дослідницького центру Єврокомісії виділяє наступні п ’ять основних етапів побудови індексів: Етап 1. Оцінка необхідності композитного індексу як єдиної характеристики системи та визначення набору суб-індексів. Етап 2. Оцінка якості зібраних даних. Етап 3. Оцінка залежності, виявлення кореляції суб- індексів, проводиться їх аналіз статистичними методами. Етап 4. Нормалізація і зважування суб-індексів для обчислення композитного індексу, що необхідно й через те, що індикатори та суб-індекси вимірюються в різних одиницях. Етап 5. Тестування на надійність і чутливість.

В структурі композитних індексів можуть знаходиться декілька суб- індексів, агрегатів, що будуються на основі елементарних індикаторів.

На сьогодні для моніторингу та аналізу стану розвитку інформаційного суспільства та електронного урядування використовується більше двадцяти ІТ-індексів, серед яких найбільш популярними є наступні:

• індекс   цифрового доступу (Digital Access Index), Міжнародний союз

електрозв’язку (MCE);

індекс цифрових можливостей (Digital Opportunity Index), розроблений Міжнародним союзом електрозв’язку (MCE) в межах Робочої групи з індикаторів інформаційного суспільства (WPIIS);

• індекс   мережевої готовності (Networked Readiness Index), Всесвітній

Економічний Форум;

• індекс   інформаційного суспільства (Information Society Index),

International Data Corporation (IDC)   (аналитическая   фирма,

специализирующаяся на исследованиях   рьінка информационньїх

технологий);

• індекс   цифрового поділу (Digital Divide Index), Orbicom;

• індекс   поширеності IT (ICT Diffusion Index), Конференція ООН з

торгівлі і розвитку (UNCTAD);

• індекс   розвитку IT (ICT Development Index), MCE;

• індекс   готовності до електронного уряду (eGovernment Readiness

Index), OOH;

• індекс   електронної участі (e-Participation Index), OOH.

Індекс цифрового доступу (Digital Access IndexDAI) був розроблений Міжнародним союзом електрозв’язку. Метою його створення було дослідження і вимірювання доступу до IT як фундаментального етапу формування інформаційного суспільства. Індекс агрегує значення 8 індикаторів, об’єднаних в 5 груп.

Індекс мережевої готовності (Neetworked Readiness Index), розроблений в Центрі міжнародного розвитку Гарвардського університету в співробітництві з INSEAD (міжнародна бізнес-школа), Всесвітнім економічним форумом і Світовим банком. Індекс оцінює готовність країн використовувати і розвивати можливості інформаційно-комунікаційних технологій та одержувати переваги від цього. Він представляє собою композитний індекс.

Індекс інформаційного суспільства (Information Society Index ISI) запропонований і використовується видавництвом World Times та консалтинговою ІТ-компанією IDC. Індекс включає 15 індикаторів, віднесених до 4 категорій: комп’ютерна, телекомунікаційна, соціальна та Інтернет-інфраструктура.

Індекс цифрового поділу (Digital Divide Index DDI) був розроблений мережею кафедр телекомунікацій Orbicom під егідою ЮНЕСКО в межах проекту SIBIS для вимірювання і моніторингу цифрового поділу. Індекс розраховується як поєднання суб-індексів ІТ-насиченості та ІТ-використання на основі 19 індикаторів.

Суб-індекс ІТ-насиченості характеризує ІТ-капітал і трудові ресурси в сфері ІТ, що безпосередньо пов’язані з виробничим потенціалом країни і визначають вплив ІТ на економічний розвиток. Суб-індекс ІТ-використання характеризує зміни в сфері ІТ- споживання. Згодом, індекс DDI перейшов у наступний індекс.

Індекс поширеності ІТ (Information and Communication Technology Diffusion Index ICTDI), розроблений Конференцією ООН з торгівлі і розвитку (UNCTAD) для оцінки рівня проникнення ІТ. Індекс вимірює досягнення країни в двох категоріях: з’ єднання, що відображає рівень розвитку інфраструктури; та доступ, що містить інформацію про користувачів ІТ і соціально-економічний рівень розвитку країни. Він розраховується на основі наступних суб-індексів:

з’єднання: кількість Інтернет-хостів на душу населення; кількість комп’ютерів на душу населення; кількість телефонних ліній на душу населення; кількість абонентів мобільного зв’язку на душу населення.

доступ: кількість Інтернет-користувачів; рівень грамотності дорослого населення; вартість телефонного дзвінка; ВНП на душу населення.

Індекс розвитку ІТ (IDI), розроблений Міжнародним союзом електрозв’язку (МСЕ) та розраховується з 2009 р. і призначається для вимірювання змін в галузі ІТ як у розвинених, так і в країнах, що розвиваються. Це композитний індекс, що включає 11 індикаторів, які охоплюють групи: доступ, використання та навички в галузі ІТ.

В 2010 р. десятьма провідними країнами за цим індексом були: Республіка Корея, Швеція, Ісландія, Данія, Фінляндія, Китай, Люксембург,

Швейцарія, Нідерланди та Велика Британія. Ці країни характеризуються високими темпами розширення доступу та використання Інтернет, широкосмугового зв’язку.

Індекс готовності до електронного уряду (United Nations eGovernment Readiness Index), що був розроблений ООН сьогодні визначається як індекс розвитку електронного уряду (eGovernment Development Index EGDI). Індекс розраховується як середнє арифметичне трьох суб-індексів: телекомунікаційної інфраструктури; людського капіталу; веб-присутності.

Суб-індекс телекомунікаційної інфраструктури — композитний індекс, що представляє собою середньозважену величину 6 елементарних індикаторів, що відображають кількість: ПК; абонентів Інтернет; основних телефонних апаратів; користувачів Інтернет; абонентів мобільного зв’язку; телевізорів. Дані за цими показниками представляють MCE та Статистичний відділ ООН, з доповненнями Світового Банку.

Суб-індекс людського капіталу розраховується виходячи з рівня грамотності дорослого населення та його охоплення навчанням першого, другого та третього рівня.

Суб-індекс веб-присутності визначається за підсумками обстеження ООН. Його мета — з’ясувати факт присутності країн-членів ООН в Інтернет за допомогою їх офіційних урядових сайтів, а також визначити наявність сайтів п’яти найбільш важливих міністерств із інтегрованими порталами. Вивчається не тільки наявність веб-сайтів урядових організацій, але й їх зміст, спектр послуг, можливість зворотного зв’язку та облік думок і побажань респондентів з діяльності органів влади.

Індекс електронної участі (e-Participation Index). Індекс почав розраховуватися 00Н останнім часом та показує ефективність та корисність послуг електронного уряду для залучення громадян до участі в прийнятті рішень. Цей індекс базується на ступені повноти подання трьох параметрів.

Електронна інформація (einformation) відображає повноту надання урядовими сайтами інформації з політичних і економічних програм (бюджету, законів, нормативних актів та інших документів, якими цікавляться громадяни).

Електронна консультація (econsultation) показує, наскільки повно на урядових веб-сайтах представлені засоби електронних консультацій. Зазвичай, на вибір пропонуються онлайнова дискусія в реальному часі або доступ до архівних матеріалів (аудіо- або відеозаписам нарад з певного питання). При цьому громадянам надається можливість брати участь або коментувати дані виступи.

Електронне прийняття рішень (edecisionmaking) визначає ступінь забезпечення урядом доступу громадян до участі в прийнятті рішень і застосування механізму впливу на прийняття рішень.

Національна система індикаторів (індексів) оцінки рівня розвитку інформаційного суспільства. Ця система побудована на основі подібних міжнародних систем, головними аспектами яких є виділення та оцінка детальних характеристик інформаційно-технологічної інфраструктури, агрегація їх у відповідності з вихідними завданнями, визначення композитних суб-індексів та загального інтегрованого індексу. Прототип також враховує національну специфіку.

Виходячи з цього, запропонована система включає три пов’язані індекси: індекс проникнення ІТ; індекс технологічного застосування ІТ; індекс використання ІТ в озброєннях та засобах інформаційного захисту.

Індекс проникнення інформаційних технологій ITS (IT Spread Index), вказує інтегральну характеристику інформаційно-технологічної інфраструктури та опосередковано загальний рівень інформаційного розвитку суспільства.

Індекс технологічного застосування інформаційних технологій СТА (Country Technology Advance Index) пропонується для характеристики рівня впливу IT на технологічний розвиток країни.

Індекс використання інформаційних технологій в озброєннях та в засобах інформаційного захисту CIDA (Country Information Defense Advance), характеризуючи ступінь використання IT в озброєннях, оборонному виробництві та в забезпеченні інформаційної безпеки, є інтегральним показником, що відображає технологічний стан цієї сфери.

МОДУЛЬ 2. ВПРОВАДЖЕННЯ ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУВАННЯ: СВІТОВИЙ ДОСВІД І УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА

Змістовий модуль 1. Організаційно-правове забезпечення та інформаційна інфраструктура електронного урядування

ТЕМА 7. Зарубіжний та вітчизняний досвід впровадження електронного

урядування

Основні підходи та моделі побудови електронного уряду

Історично електронний уряд передував електронному урядуванню і є однією з головних складових останнього. В деяких країнах і сьогодні термінологічно не відрізняють між собою електронний уряд, електронну державу та електронне урядування.

За більш, ніж півтора десятиліття з моменту практичного впровадження технологій електронного урядування в різних країнах накопичено істотний позитивний та негативний досвід, коректне використання якого дозволяє економити ресурси, час, зменшити кількість помилок, розв’язати проблеми стандартизації, уніфікації та взаємодії національних систем електронного урядування з міжнародними.

Для більшості країн однією з головних проблем було забезпечення взаємосумісності різнорідних інформаційних систем, що створювались в різні роки, за різними принципами, на різних технологічних платформах тощо. Такий підхід до використання міжнародного досвіду стосується і власного національного досвіду, але в цьому випадку необхідно особливу увагу звертати на особливості того чи іншого відомства та регіону, а також на час, коли було одержано цей досвід. Проблема полягає в тім, що для високодинамічних сфер та галузей діяльності, а саме до них відносяться сфери інформатизації та розбудови інформаційного суспільства, одержаний досвід швидко втрачає своє значення.

Базові моделі побудови е-уряду. Електронний уряд будь-якої країни спрямований на вирішення трьох взаємопов’язаних ключових питань: забезпеченні громадян та бізнесу ефективними засобами отримання різноманітних е-сервісів; забезпечення держапарату ефективними засобами прийняття управлінських рішень та надання адміністративних послуг; організації електронної взаємодії влади, громадян та бізнесу (рис.).

В залежності від пріоритетності першого чи другого напрямку формуються різні моделі електронного уряду.

1. Модель з пріоритетним забезпеченням держапарату ефективними засобам прийняття управлінських рішень та надання адміністративних послуг. На основі цієї моделі були побудовані електронні уряди США, Канади, Мексики, а також будують електронні уряди Росії, Молдови, Узбекистану.

В першій групі країн велика частка е-сервісів для населення та бізнесу почала надаватися недержавними установами та приватними структурами ще у 80-х роках минулого сторіччя. В цих країнах широко розвинута електронна комерція, державний апарат має високу технічну оснащеність, розвинуті телекомунікації.

Використання цієї моделі групою зазначених пострадянських країн виявилось недостатньо ефективне. В першу чергу, це обумовлено низьким рівнем стану технічної оснащеності органів влади, високим рівнем бюрократії та корупції, недосконалою нормативно-правовою базою, що стримує впровадження нових технологій. Україна має схожі економічні, політичні та соціальні проблеми. Наявний досвід простого копіювання моделей, методів розбудови е-урядування цих країн підтвердив його неефективність, оскільки не враховуються особливості розвитку України, її ресурсні можливості тощо. Тому побудова е-уряду за першою моделлю в Україні є ризикованою.

2. Модель максимального забезпечення рівня доступності до е-сервісів та контролю за владою. Така модель вважається найбільш прогресивною. За цією моделлю будувалися електронні уряди в скандинавських країнах, Японії, Південній Кореї, Сінгапурі тощо. В цих країнах досягнуто високий рівень відкритості інформації, більшість е-сервісів реалізовано через мобільні пристрої, громадяни приймають активну участь у прийнятті державних рішень. Необхідно зауважити, що перехід до цієї моделі проходив після реалізації моделі е-уряду першого типу. Головними умовами такого переходу стала висока ступінь демократизації суспільства, прозорість діяльності влади, технологічна та соціальна готовність населення брати участь в державному управлінні. Особливо важливо те, що в зазначених країнах дуже низький рівень корумпованості влади та чітко побудовані правові відносини між владою та громадянами й бізнесом.

3. Перехідні моделі. Не тільки Україна, але й багато індустріально розвинутих країн сьогодні не готові перейти повністю на другу модель побудови електронного уряду. Для більш стрімкого переходу до неї застосовується системна державна політика, спрямована на збалансований розвиток шляхів надання е-сервісів та інформатизацію державних органів через посилення значення організації електронної взаємодії між владою, бізнесом та громадянами. Перехід до другої моделі можливий через поступове зміщення пріоритетів на реалізацію організаційно-технічних рішень що забезпечують комфортніші умови для життєдіяльності громадян та розвитку бізнесу.

Архітектура електронного уряду

Кабінет Міністрів Ради Європи визначає такі елементи е-уряду:

портал державних послуг;

мережева інфраструктура та центри обробки даних;

інфраструктура інтеграції та пересилання електронних повідомлень;

інфраструктура ідентифікації та авторизації;

стандарти та архітектура в сфері електронного уряду та інформаційні системи, що забезпечують їх функціонування;

системи, орієнтовані на підвищення ефективності роботи відомств: електронні архіви та управління документами, управління знаннями, національні облікові системи, реєстри, кадастри тощо;

електронні закупівлі;

інформаційні системи, створювані на національному рівні в інтересах регіональних та місцевих органів влади;

інформаційні системи в галузі бюджетних (публічних) послуг: освіта, охорона здоров’я, охорона правопорядку.

Перші 5 складових є системотворюючими, наступні 4 — прикладними підсистемами, їх кількість може бути більшою в залежності від розвитку е- урядування в країні. Для пострадянських країн велике значення мають специфічні складові такі, як Інформаційні системи, що забезпечують доступ до е-сервісів окремих груп населення та мешканців сільської місцевості (пункти колективного доступу до Інтернет, системи автоматизації роботи зі зверненнями громадян, електронні приймальні, системи адресної соціальної допомоги малозабезпеченим верствам населення, тощо).

Таким чином, маємо наступні основні підсистеми е-уряду: єдина точка доступу до е-сервісів — портал послуг; телекомунікаційне середовище (мережева інфраструктура); підсистема міжвідомчої електронної взаємодії; підсистеми online ідентифікації та авторизації; сукупність загальнодержавних, регіональних та відомчих інформаційних ресурсів; прикладні системи, що забезпечують окремі е-сервіси та послуги.

При виборі архітектури (побудови) будь-яких інформаційних систем визначають такі етапи:

Етап 1. Визначити, як буде використовуватися архітектура інформаційних систем. Архітектура має розроблятися з урахуванням певної мети (реорганізація процесів, впровадження нових технологій, міграція чи інтеграція складних систем, навчання користувачів, оцінка сумісності тощо).

Етап 2. Визначити межі та масштаб архітектури. Після встановлення мети розробки архітектури необхідно визначити в загальних рисах її зміст: межі архітектури (описувані функції, організаційні одиниці, тимчасові рамки), рівень деталізації інформації. Чинники, які слід розглянути при цьому: діяльність тільки в межах організації чи й поза її межами (інформаційна взаємодія з іншими організаціями); сценарії виконання операцій, географічні області; прогнозований економічний ефект та ризики; прогнозована доступність та функціональність специфічних технологій у межах розглянутого проміжку часу.

Етап 3. Визначити ступінь деталізації архітектури. Залежно від цілей розробки та меж архітектури треба визначити збалансований ступінь деталізації.

Етап 4. Вибрати продукти та моделі опису архітектури. Продукти опису архітектури — це інструменти, сукупність використання яких забезпечує інтегрований погляд на опис функціонування організації. Продуктами опису архітектури можуть бути функціональні, інформаційні та організаційні моделі.

Архітектура електронного уряду — сукупність архітектур державних функцій (адміністративних регламентів) та інформаційних технологій держави.

Архітектура електронного уряду є цілісним поглядом на те, як функціонує держава, зокрема окремі її установи, і як інформаційно- комунікативні технології забезпечують необхідну підтримку їх функціонування.

Архітектура на рівні держави або на рівні окремої установи має доповнюватися структурами управління та набором процесів, які її підтримують і забезпечують, а саме архітектурою операцій або процесами управління архітектурою та інформаційними системами.

Розглянемо деякі аспекти електронного урядування в країнах світу.

Так, основною метою федеральної архітектури США є забезпечення умов для спільної розробки процесів, стандартів сумісності та обміну інформацією між державними органами та організаціями. Основні ідеї, закладені в проекті розробки федеральної архітектури США:

1) функціональний підхід, заснований на бізнес-процесах держорганізацій (це стосується не лише інформаційних технологій);

2) загальний структурний підхід, що розглядає діяльність держави з точки зору бізнес-процесів і орієнтований на підвищення ефективності діяльності держави за рахунок міжвідомчої взаємодії;

3) державні агентства отримують новий спосіб опису, аналізу та поліпшення федерального уряду, його спроможності надавати послуги громадянам;

4) орієнтація на подолання стримуючих організаційних бар’єрів, без адміністративного нав’язування реорганізації;

5) загальна основа (framework) для поліпшення в ключових сферах: розподіл бюджету; горизонтальне та вертикальне поширення інформації; аналіз ефективності та інтеграція бюджетування з показниками ефективності; міжвідомча взаємодія; поліпшення надання послуг громадянам; електронний уряд; компонентна архітектура тощо.

Довідникова модель описує діяльність федеральних державних організацій (уряду) з точки зору функціональності, незалежно від того, яка установа виконує ту чи іншу функцію. Отже, в основу опису діяльності держави та держорганізацій покладені бізнес-процеси. Напрями діяльності є ключовими з погляду визначення послуг федерального уряду і надання цих послуг громадянам та іншим федеральним агентствам.

Приклади деяких напрямів діяльності:   послуги для громадян:

економічний розвиток, освіта, наука та інновації, правопорядок, збір податків, енергетика, дії в надзвичайних ситуаціях; засоби надання послуг: федеральна фінансова допомога, нагляд, регулювання; підтримка процесу надання послуг: законотворчість, зв’язки з громадськістю, збір податків і платежів; управління державними ресурсами: закупівлями, інформацією, технологіями.

А   •   •   \   •   \   •   •••   •   •   •

Аналіз іноземного досвіду реалізації ініціатив з електронного урядування показує, що їх успіх базується на таких чинниках: чітке формулювання загального бачення та принципів ініціативи; визначення загальних принципів створення архітектури електронного уряду та систематичний розподіл архітектури на предметні галузі; затвердження на цій основі конкретного плану реалізації ініціативи, що містить терміни запровадження загальних базових компонентів, надання державних послуг в режимі он-лайн; прийняття на загальнодержавному рівні необхідних технічних стандартів; публікація методик застосування архітектури для всіх предметних областей; узгодження прийнятої архітектури електронного уряду з бюджетним процесом та виділення коштів на реалізацію ініціативи електронного уряду.

Одним з базових принципів, що декларується в рамках німецької ініціативи BundOnline 2005, є децентралізована реалізація з централізованим моніторингом і забезпеченням підтримки, а також загальна оцінка ініціативи з точки зору запропонованих державою послуг. Це передбачає такі аспекти: централізовано спроектовані і централізовано запроваджувані базові компоненти; централізовано спроектовані, але локально запроваджувані базові (загальні) компоненти; стандарти та архітектура ІТ; локальні прикладні системи (міністерства та регіони): додатки, які використовуються окремими установами для надання конкретних послуг; адаптація державних процесів та регламентів; централізована координація та накопичення інформації.

Ініціатива створення електронного уряду у Великій Британії є фундаментальним елементом програми модернізації держави. Електронний уряд задає стратегічний напрям трансформації державного сектору, запроваджуючи бізнес-моделі, що використовують переваги новітніх технологій. Чотири принципи електронного уряду Великої Британії: відповідність державних послуг потребам громадян; забезпечення більшої доступності держави та її послуг; принцип соціальної рівності у доступі до державних послуг; ефективніше використання інформації.

В Україні у своєму розвитку система електронного уряду має пройти шлях від системи інформування громадян через стадію взаємодії громадян з владою у процесі спільної розробки і впровадження державної політики до надання громадянам послуг засобами Інтернету (надання довідок, реєстрація цивільно-правових актів, прийняття податкових декларацій тощо). Розвиток системи електронного уряду має відбуватися паралельно із забезпеченням суспільства засобами інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) та підвищенням обізнаності громадян щодо можливостей ІКТ. Програма “Електронна Україна” для широкого впровадження системи електронного уряду в Україні передбачає такі заходи:

1) створення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади, інтегрування в нього веб-сайтів та електронних інформаційних систем і ресурсів органів виконавчої влади з дотриманням вимог до захисту інформації;

2) розроблення порядку надання органами виконавчої влади державних (адміністративних) послуг фізичним та юридичним особам через мережу Інтернет;

3) створення Інтернет-приймальні органів державної влади всіх рівнів;

4) створення та регулярне оновлення веб-сайтів місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

5) сприяння ширшому використанню програмного забезпечення з відкритим кодом для інформаційно-аналітичної підтримки діяльності органів державної влади та системи електронного уряду;

6) забезпечення використання електронного цифрового підпису в органах державної влади;

7) створення електронної системи закупівель товарів і послуг за державні кошти;

8) через мережу Інтернет надавати фізичним та юридичним особам адміністративні послуги загального призначення і такі, що потребують ідентифікації суб’єктів правових відносин та забезпечення цілісності й достовірності інформації (послуги спеціального призначення);

9) організувати надійну, захищену інформаційну взаємодію між органами виконавчої влади.

Портал є загальнодоступним державним веб-ресурсом, який забезпечує у зручній інтерактивній формі електронний діалог громадян, бізнесу та влади. Кількість послуг, що надаються в електронному вигляді через портал різна. Для оцінки розвитку е-уряду в країні важливим чинником є частка послуг, що надаються в електронному вигляді у відношенні до загальної кількості послуг. Також важливим показником є загальна кількість послуг, що надається державою. Останнім часом, країни з розвинутим е-урядом однією з пріоритетних завдань вважають зменшення їх числа.

Майже всі портали державних послуг організовані на основі категоризації послуг, пов’язаних з такими основними галузями, як охорона здоров’я, освіта, працевлаштування, тощо, а також навколо основних цільових груп (батьки, люди з обмеженими можливостями, молодь та ін.). Більшість з них дозволяє знаходити необхідний сервіс за «життєвими епізодами» (народження дитини, одруження, отримання паспорта, смерть тощо). Наприклад на порталі держпослуг Австрії, реалізовано всього близько 200 різних життєвих епізодів.

На ряді порталів є он-лайнові форуми, за допомогою яких громадяни можуть розміщувати питання, пропозиції, запити на послуги для специфічних груп користувачів, таких як іноземні громадяни тощо. Портал держпослуг для громадян в Данії або в Росії містить персоніфіковану сторінку «Мій кабінет», де доступні персоніфіковані послуги для конкретного громадянина. В цілому ряді країн через портали держпослуг доступні всі необхідні он-лайнові форми, які вимагаються від громадян для заповнення при зверненні. Також на порталах можуть бути доступні приклади використання електронних послуг (Case Studies), необхідна довідкова та методична документація.

В Україні створення порталу адміністративних послуг активно обговорюється лише з 2010 року. Сьогодні відповідальним центральним органом виконавчої влади виступає Мінекономіки. Вперше у 2012 р. бюджетом передбачені кошти на початок робіт зі створення порталу адміністративних послуг.

При побудові національного порталу необхідно максимально використати найбільш вдалі приклади впроваджених за кордоном сервісів та функцій, а саме: Портал державних послуг Російської Федерації: інформативний сприятливий інтерфейс; розвинута довідкова система; відеонавчання по використанню сайту; доступ з мобільних пристроїв; завантаження необхідних додатків та програм. Портал містить рубріки: електронні послуги (представлені міністерства та послуги які вони надають); інформація про послуги; органи влади, їх місцезнаходження і контакти, порядок звернення; особистий кабінет; популярні послуги (дорожні штрафи, податкова звітність, загранпаспорт, оплата комунальних платежів, реєстрація); новини; інструкція користування порталом.

Портал електронного уряду Казахстану: електронне ліцензування діяльності та видача дозволів; спрощена система видачі електронного цифрового підпису для фізичних та юридичних осіб; вичерпний реєстр платних електронних послуг, державних зборів, податків, штрафів.

Архітектурна модель центрального урядового порталу має три

рівні:

1. Клієнтська частина — основна точка входу урядового порталу.

2. Програмне забезпечення проміжного прошарку — рівень, на якому здійснюється інтеграція послуг. Ці функції виконуються урядовим шлюзом, який за допомогою програмного забезпечення інтелектуальної маршрутизації й аутентифікації підтримує функції центрального урядового порталу і дає змогу виконувати авторизовані трансакції з громадянами. Шлюз є інструментом доступу широкого кола користувачів до інформації і послуг, що надаються окремими державними установами, а також приватним
сектором і громадськими організаціями. Він також забезпечує трансакції між різними відомствами самого уряду і зовнішніми порталами.

3. Серверна частина — це окремі міністерства й відомства, місцеві органи влади та інші системи і процеси, залучені до надання послуг.

Центральний урядовий портал — це основний елемент трансформування способів організації і надання послуг громадянам, засіб забезпечення найкращої інтеграції державних послуг, а також об’єднання загальнодержавної інформації, яка є в Інтернеті.

Основні функції Інтернет-порталу органу державного управління:

1. Розміщення і структура одержання інформації. Представлена на Інтернет-порталі інформація має бути повною, точною й актуальною.

2. Взаємодія громадян та організацій з органом державної влади.

Дана функція забезпечується набором сервісів, які дають змогу громадянам та організаціям запитувати й одержувати через Інтернет необхідні довідки або реєструвати дозволи. Інтернет-портал також надає їм можливість передавати до органів державного управління передбачену законом звітність (податкову, статистичну).

3. Проведення органами державної влади заходів для громадян та організацій. Спеціальний блок («торговельний майданчик») Інтернет- порталу за потреби може забезпечити проведення конкурсів серед організацій і підприємств на виконання тих чи інших робіт для державних потреб. Орган державної влади публікує на своєму порталі оголошення про тендер, умови участі в ньому і набір спеціальних форм, які має заповнити претендент. Програмне забезпечення порталу допомагає зібрати заявки, що надходять, і підбити підсумки.

Структура порталу і конкретний склад інформації на ньому повинні відбивати особливості конкретного органу управління. Як мінімум портал містить: основні нормативні документи, що визначають функції і порядок роботи установи; документи або посилання на документи керівних установ; вичерпну інформацію про розташування, розклад роботи відповідальних осіб установи; актуальні матеріали, що публікує установа відповідно до своїх функцій; новини щодо роботи установи; тематично пов’язані новини; рекомендації фізичним чи юридичним особам щодо вирішення їхніх типових проблем (рекомендується зібрати їх у типові «сценарії»); пошук по розділах.

До структури технологічного забезпечення Інтернет-порталу має входити:

1. Комп’ютер або кластер комп’ютерів з постійним швидкісним з’єднанням з мережею Інтернет.

2. Серверна операційна система, яка забезпечує надійність роботи, можливість паралельного виконання пакета задач, підтримку трансакційності.

3. Веб-сервер. У простих випадках це може бути програмний сервер для доставки користувачам сторінок через Інтернет-протокол HTTP.

4. Системи управління базами даних. Більшість документів порталу зберігається в базі під управлінням СУБД. Це забезпечує зручність збереження і модифікації, а також пошуку і представлення матеріалів.

5. Система управління інформаційними ресурсами (контентом) надає можливість швидко й якісно публікувати документи та підтримувати їх актуальність.

6. Сервер інтеграції забезпечень. У разі якщо через портал надходить великий обсяг запитів, що вимагають обробки, контролю кількома службовцями та відділами, або якщо портал представляє в мережі Інтернет кілька державних установ, необхідне використання сервера інтеграції забезпечень — комунікаційного «мосту», або «шлюзу» між багатьма інформаційними джерелами.

Телекомунікаційне середовище (мережева інфраструктура) е-уряду

Забезпечує такі сервіси, як: транспорт, такий як VPN-мережа, побудована поверх звичайних телекомунікаційних; доступ до каталогів і довідників, включаючи адресні книги; сервіси пересилання повідомлень (WWW, FTP, email та ін.); доступ до необхідних документів, баз даних, сервіс додатків; доступ в Інтернет; мережеві сервіси; пошукові інструменти.

Для обміну секретною інформацією використовуються спеціально створені окремі комунікаційні мережі. Наприклад:   Захищена   урядова

Інтранет- мережа (Government Secure Intranet, GSI) у Великобританії надає засоби для обміну інформацією між окремими відомствами всередині центрального уряду, а через зовнішні шлюзи — з іншими загальнодоступними послугами та Інтернетом в цілому. Крім цього, у Великобританії існує Public Sector Network (PSN) — «мережа приватних мереж», орієнтована на використання різними організаціями, що мають відношення до надання державних послуг та роботи держави. Ця мережа також вирішує питання захисту інформації, доступності та ін.

Для обміну даними із закордонними представництвами створюються окремі мережі, як, наприклад, International Network of the Italian Public Administration (RIPA) в Італії, що зв’язує 450 урядових офісів приблизно в 120 країнах.

В Австрії створено федеральний центр обробки даних BRZ на базі Міністерства фінансів. В ньому працює понад 900 фахівців. Центр спеціалізується на створенні інформаційних систем в сфері електронного уряду для всіх сфер державної діяльності Центр має 1200 точок присутності по всій країні і обслуговує приблизно 56 000 користувачів в межах більш, ніж 320 ІТ-процесів.

Однією з найважливіших організаційно-технічних задач забезпечення надання державних послуг є організація електронної взаємодії відомчих реєстрів, класифікаторів та баз даних. Особливо важко ця проблема вирішується у пострадянських країнах де міжвідомче інформаційне розмежування є головним інструментом зловживань для корумпованих чиновників та бюрократів. Розглянемо як це вирішується у розвинутих демократичних країнах.

У Великобританії реалізований так званий Урядовий шлюз. Архітектура Урядового шлюзу включає наступні основні компоненти: аутентифікація та реєстрація користувачів; процесінговий центр та система маршрутизації документів; інтеграція та система правил на основі протоколу SOAP і стандарту UDDI; сервери інтеграції відомства.

В Ірландії реалізована мережа гарантованого пересилання повідомлень IAMS (InterAgency Messaging Service), яка забезпечує обмін міжвідомчою інформацією, що відноситься до споживачів державних послуг. Вона є основою Брокера державних послуг (Public Services Broker) — системи, що забезпечує надання інтегрованих послуг.

У Німеччині реалізовано Регістр електронних сервісів (German Administration Services DirectoryDVDV). Це спеціалізований каталог, який містить список відомств та інших провайдерів державних послуг з сервісами, що надаються ними. Специфічна інформація про електронні сервіси міститься у формі WSDL-файлів (Web Services Description LanguageМова опису веб-сервісів). Запити до такого каталогу сервісів доступні не кінцевим користувачам, а відповідним інформаційним системам відомств та організацій.

В Іспанії використовується мережа SARA, яка пов’язує між собою органи державної влади національного рівня та більш, ніж 1600 муніципалітетів. Цей елемент інфраструктури забезпечує перевірку ідентифікаційних даних, послуги електронного підпису документів, інструмент для електронних повідомлень, каталог адміністрацій тощо.

У Голландії створена Урядова сервісна шина (Government Service Bus GSB). Вона забезпечує електронний обмін повідомленнями між відомствами, а також доступ до ключових державних облікових систем, регістрів та ін.

Інфраструктура електронної ідентифікації та авторизації

У досить загальному випадку засіб електронної ідентифікації (eldentification / eauthentification) може містити:

сертифікат, який використовується для аутентифікації, що гарантує однозначну ідентифікацію громадянина в процесі виконання он-лайнових транзакцій;

сертифікат цифрового підпису, який використовується в процесі постановки цифрового підпису на документах, що гарантує їх цілісність і факт того, що він був підписаний саме цією особою.

Зазначені сертифікати можуть бути розміщені на різних носіях.

Електронні ідентифікаційні карти. їх використання дозволяє реалізувати двофакторний (двокроковий) процес верифікації. Спочатку перевіряються (аутентифіковані) ідентифікаційні дані користувача. Потім для кожного кроку в процесі виконання електронної транзакції потрібно прикріплення цифрового підпису, що гарантує явне підтвердження авторизації на виконання дії.

Для того, щоб державні організації змогли ефективно використати видані підпис при наданні державних послуг в зарубіжних країнах, як правило, реалізується спеціальна інфраструктура, що централізовано забезпечує відповідні сервіси авторизації та ідентифікації. Основним завданням такої інфраструктури є перевірка стану та валідності (правочинності) цифрових сертифікатів громадян і юридичних осіб в процесі отримання електронних державних послуг.

У Великобританії реалізується проект «Національна ідентифікаційна схема» (National Identity Scheme), який забезпечує основу інфраструктури управління і ідентифікаційними даними. Ключовим елементом цього проекту є національна ідентифікаційна карта. Карта одночасно зберігає біометричні дані, а також перевірені та завірені дані, що забезпечують ідентифікацію, так званий «біометричний знімок».

В Німеччині реалізований проект electronic Identity (elD) Card. Карта, крім традиційних функцій (ідентифікація по фотографії, ідентифікаційний документ тощо), використовується для взаємної ідентифікації через Інтернет з метою виконання транзакцій, пов’язаних з отриманням держпослуг. Користувач може додатково з картою використовувати персональний ПІН- код, що забезпечує контроль над тим, хто і в якій мірі має доступ до персональної інформації. Додатково карта може використовуватися як інструмент для цифрового підпису документів, що забезпечує їх юридичну значимість. Карта також може містити біометричну інформацію (цифровий образ особи і відбитків пальців), збережену на мікрочіпі, що дозволяє її використовувати як аналог паспорту, наприклад, при поїздках, а також знижує ризики підробки.

В Італії національна ідентифікаційна карта містить мікрочіп та зону зберігання електронних даних відповідно до стандартів ІСАО (Міжнародної організації авіаперевізників), оскільки карта також використовується як документ для проїзду у транспорті. Карта містить набір персональних даних, включаючи цифровий код, зображення особи, групу крові, скани відбитків пальців. В Італії також реалізований проект Національної сервісної карти (National Services Card CNS), який ще до широкого поширення національної ідентифікаційної карти дозволяє виконувати он-лайнові транзакції.

Електронний цифровий підпис. У Франції для отримання певних електронних державних послуг потрібне використання електронного цифрового підпису. Відповідні цифрові сертифікати повинні бути видані авторизованими провайдерами сертифікатів (Certification Service Providers CSP) — аналогом українських акредитованих центрів сертифікації ключів.

В Казахстані та Росії виключно електронний цифровий підпис дозволяє отримувати он-лайн послуги.

Унікальні персональні номери як засіб ідентифікації.

В Ірландії для надання електронних послуг, пов’язаних з соціальним забезпеченням, історично використовувався Персональний номер державних послуг (Personal Public Service NumberPPSN), який був, по суті, загальним ідентифікаційним номером. Поступово PPSN став використовуватися і для інших державних послуг. Видача цього номера є обов’язковою процедурою і здійснюється при народженні дитини.

В Нідерландах використовуються свої унікальні номери для громадян і бізнесу: Соціальний номер громадянина (Citizen Service Number CSN); Номер Торгової палати для юридичних осіб (Chamber of Commerce numberCCN). CSN є унікальним номером і видається кожному громадянинові, що забезпечує ефективність надання державних послуг. Використання такого унікального номера є ключовим елементом підвищення якості надання послуг, зниження витрат в багаторазовому зборі однієї і тієї ж інформації від громадянина. Спеціальна версія CSN використовується для нерезидентів, які працюють в країні. Метою введення Номеру Торгової палати (Chamber of

Commerce numberCCN) e використання унікального номера для всіх юридичних осіб. Однак у ряді випадків використовуються й інші номери, такі як номер, що видається адміністрацією з податків і митницею.

Найбільш передовою технологією он-лайн ідентифікації та аутентифікації є електронні паспорти. На відміну від електронних карток, електронні паспорти містять значно більше інформації про персону.

Німеччина була однією з перших країн, яка ввела в листопаді 2005 року електронний паспорт (ePass), який використовує мікрочіп. Там зберігаються такі дані, як прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, національність, а також оцифроване зображення обличчя власника. Електронні паспорти нового покоління зберігають також два відбитки пальців у цифровій формі. Відповідно до законодавства вони зберігаються тільки в паспорті та не можуть зберігатися в будь-яких базах даних.

У Франції проект електронних паспортів реалізується з 2006 р. Паспорт використовує безконтактний чіп і містить оцифровану фотографію власника. Також планується, що паспорти нового покоління будуть зберігати відбитки пальців.

В Іспанії всі паспорти, випущені після 2006 року несуть в собі чіп, котрий зберігає біометричні дані, такі як цифрове зображення обличчя людини, а також персональні дані.

В Ірландії електронні паспорти видаються з 2006 р. Вони використовують безконтактні чіпи, які зберігають зашифровану інформацію: біометричні дані, такі як цифрове зображення обличчя людини, а також персональні дані.

Технологія дозволяє зчитувати цю інформацію пристроями, які знаходяться в безпосередній близькості з паспортом. Чіп також зберігає цифровий сертифікат, який використовується для засвідчення даних, що зберігаються в паспорті.

В Україні на сьогодні відсутня загальновизнана система електронної ідентифікації, і це є наслідком неузгодженості, хто буде керувати електронною ідентифікацією громадян — Мінюст або МВС. Більш реальним у найближчий час є вирішення питань електронної ідентифікації та авторизації громадян та юридичних осіб через використання електронного цифрового підпису, за прикладом Великобританії, Франції, Австрії та інших європейських країн.

Прикладні системи, що забезпечують окремі е-сервіси та послуги е-уряду

Системи пересилання електронних документів і почтових повідомлень між громадянами, бізнесом та органами влади. У ряді країн реалізовані додаткові елементи інфраструктури для обміну електронними документами і поштовими повідомленнями між громадянами, юридичними особами та органами влади. Це забезпечує канал офіційної переписки між громадянами, бізнесом та органами влади. У тому числі, забезпечується офіційне повідомлення про отримання документа, що має юридично значущий статус. Зокрема, такого роду система реалізована в Голландії (GTP Government Transaction Portai).

У Данії реалізована система eBoks, призначенням якої є заміна листів в паперовому вигляді в традиційних поштових конвертах на пересилання електронних документів через захищений поштовий ящик. Документи при цьому архівуються на спеціальному сайті.

Україна за останній рік стрімко просунулась у цьому напрямку. З грудня 2011р. запущена у дослідну експлуатацію система обміну організаційно-розпорядчими документами (ОРД) центральних органів виконавчої влади. Всі міністерства, центральні органи влади підключені до єдиного інформаційного ресурсу де створюються, реєструються, відпрацьовуються ОРД державних органів. Фактично всі документи зберігаються в електронному вигляді з використанням електронного цифрового підпису в єдиному захищеному сховищі.

Створена система спроможна опрацьовувати документи всіх гілок влади, включаючи органи місцевого самоврядування. За тим же принципом можливо розгортання таких сервісів і для громадян та бізнесу.

Системи електронних платежів. Важливим питанням при організації надання е-послуг є надійна та контрольована державою система он-лайн оплати цих послуг.

В США саме бізнес у 80-ті роки через стрімке впровадження е-комерції та інших платних е-сервісів спонукав американський уряд провести систематизацію та легалізацію цих процесів. Звичайний на сьогодні термін «Єдине вікно» зародився у США саме в ті роки, та на початку мав декілька інший сенс. У першу чергу головна задача «Єдиного вікна» була в наданні громадянину можливості отримання любого е-сервісу через єдиний актуальний доступний веб-довідник.

Необхідно враховувати також, що в деяких країнах (Естонія, Латвія) банківські платіжні картки почали використовуватися як засіб ідентифікації особи задовго до впровадження електронних посвідчень (паспортів). І такий досвід може бути дуже корисним для України.

У Данії всі громадяни та юридичні особи зобов’язані мати спеціальний банківський рахунок «NemKonto Easy Account». Система Easy Account System (EAS) заснована на використанні інформації про номери рахунків, номери соціального страхування або номери реєстрації юридичної особи. Якщо якесь відомство виконує переказ коштів громадянину або на адресу юридичної особи, то ці кошти зв’язуються з цими унікальними номерами. Далі платіж здійснюється через систему EAS і банк, що обслуговує відомство, і, в кінцевому рахунку, гроші перераховуються на банківський рахунок громадянина або юридичної особи.

В Україні банківський сектор має набагато більший рівень автоматизації порівняно з державними органами. Стрімко розвиваються карточні платіжні системи. Лише Приватбанк обслуговує більше 17 млн. «активних» (по яким здійснюється банківські операції) платіжних карток. Загальна кількість «активних» пластикових карток в країні перевищила 32 млн.

Системи забезпечення прийняття рішень та системи забезпечення управління держапарату

Інформаційно-аналітичні системи забезпечення прийняття рішень.

Одним з важливіших чинників розвинутого інформаційного суспільства є наявність ефективних механізмів прийняття управлінських рішень.

В Австрії реалізована інфраструктура Portal Group, яка забезпечує базову інфраструктуру аутентифікації та авторизації для державних службовців при доступі до відповідних державних інформаційних ресурсів та систем.

Для цього був розроблений спеціальний протокол Portal Group Protocol, заснований на HTTP (стандартний транспортний протокол Інтернет) і SOAP (протокол виклику веб-сервісів в децентралізованому, розподіленому середовищі), використання якого радикально спрощує управління доступом державних службовців до державних інформаційних систем. Адміністратори державних порталів федеральних органів влади зобов’ язані дотримуватися відповідних протоколів при побудові довіреного середовища.

У Великобританії реалізована система аутентифікації державних службовців EmployeeAuthentication ServiceEAS. Це міжвідомчий проект, в межах якого реалізована процедура доступу державних службовців до інформаційних систем з інформацією, яка не носить відкритий характер. Ця система являється частиною Урядового шлюзу, за її допомогою службовці регіональних і муніципальних органів влади можуть пройти аутентифікацію в одній точці і отримати доступ до закритих систем центрального уряду, що дозволяє вирішити цю складну задачу ефективно в рамках єдиної інфраструктури доступу.

Електронні архіви та управління документами

В Австрії створена централізована система, яка забезпечує процеси структурованого зберігання та архівування електронних документів. Система введена в експлуатацію в січні 2005 p., нею користуються 8500 службовців.

Електронна справа створюється на кожен офіційний запит, який вимагає офіційної відповіді, а також на кожну внутрішню роботу, результати якої можуть представляти інтерес в майбутньому. Вважається, що система дає 38% економії витрат на закупівлю паперу. Аналогічні системи були реалізовані на рівні ряду муніципалітетів і такими системами по країні користуються 40000 службовців.

Міжвідомча система електронного управління документами (Joint Electronic Document Management SystemFESD) реалізована в Данії. Проект покриває всі три рівні державного управління.

В Італії реалізована ініціатива DocArea, в рамках якої створена технологічна і організаційна інфраструктура внутрівідомчого та міжвідомчого управління документами. Проект поширюється на весь життєвий цикл документів — від створення до здачі в електронний архів. В межах системи використовуються, в тому чию технології аутентифікації користувачів, цифрові сертифікати електронного підпису та сертифікована електронна пошта для пересилання документів. Система об’єднує 250державних організацій.

У Норвегії Національний архів розробив стандарти та специфікації на роботу документами в електронній формі, які використовуються більшістю відомств. Однак централізованого рішення з цифровим архівам документів немає, і сумісність системами окремих відомств носить досить обмежений характер.

Національні облікові системи (регістри, кадастри та ін.)

Облікові системи відіграють важливу роль у створенні електронного уряду. Вони дозволяють знизити адміністративне навантаження на громадян і бізнес з точки зору збору інформації та забезпечити реалізацію принципу, за яким необхідна інформація про громадян та юридичних осіб запитується державою тільки один раз.

У Норвегії реалізована система «Національний регістр» National Register (Folkeregisteret), за яку відповідає Податкова служба, в рамках якої зібрано інформацію, яка використовується в цілях оподаткування, виборів і аналізу населення. Інформація з Національного регістра (імена, адреси, громадянство, ідентифікаційні номери, робота і цивільний статус) доступна тільки авторизованим органам влади. Тим не менш, громадяни можуть запросити доступ до інформації з регістру, коли це потрібно, наприклад, для якихось юридичних дій.

Інші публічні реєстри історично створювалися децентралізовано різними відомствами в рамках відповідних повноважень. Обмін інформацією між регістрами можливий завдяки унікальним правилам ідентифікації для фізичних та юридичних осіб.

У Голландії створено Регістр громадян — Key Register of Persons (MPRD), Регістр юридичних осіб — Commercial Register. Всі рівні органів влади зобов’язані використовувати ці регістри в своїй роботі. Серед інших регістрів створено Регістр донорів, Регістр адрес і будівель, Регістр топографічної інформації та землі, Регістр транспортних засобів, Регістр оплати праці, умов праці та соціальної допомоги, Регістр доходів, Регістр вартості об’єктів власності. Планується створити регістр нерезидентів та базу даних геологічної інформації та грунтів, який буде ще одним загальнонаціональним регістром.

Інформаційні системи для регіональних і місцевих органів влади

У Норвегії реалізована система, за допомогою якої регіональні органи влади та муніципалітети можуть надавати необхідні звіти до Уряду. Вона називається KOSTRA (MunicipalityStateReporting).

В Італії реалізований проект ICAR, в межах якого створена ІТ-інфраструктура для обміну інформацією між інформаційними системами регіонів у відповідності зі спеціально розробленими стандартами. Система використовується для обміну даними між інформаційними системами охорони здоров’я, реєстрації громадян, обліку володіння транспортними засобами, системою соціальної допомоги тощо.

У Франції створена система Локальних державних послуг ServicePublic Local, яка забезпечує можливість використання на рівні систем регіональних і місцевих органів влади інформації з центрального урядового порталу ServicePublic.fr.

Впровадження елементів електронного урядування в Україні

Впровадження елементів електронного урядування на загальнодержавному рівні почалося у 2008 — 2009 рр. Серед найбільш вагомих результатів необхідно відмітити:

схвалення у грудні 2010 р. Кабінетом Міністрів України Концепції розвитку електронного урядування в Україні дало поштовх для нових ініціатив щодо побудови елементів інфраструктури е-уряду;

схвалення Кабінетом Міністрів План дій з впровадження в Україні Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» (Розпорядження КМУ від 5 квітня 2012 р. № 220);

прийняття Верховною Радою Постанови № 6633   «Про впровадження інтегрованої електронної інформаційно-аналітичної системи «Електронний парламент» до 2017 року»;

затвердження Верховною Радою України процедури електронних державних закупівель, (зміни до закону «Про державні закупівлі» № 8633);

Реалізовано декілька галузевих проектів:

подання електронної звітності   суб’єктами підприємницької діяльності у Податкову адміністрацію;

створення системи електронного декларування товарів на митниці «Електронна декларація»;

система подання електронних заяв для вступу в вищі навчальні заклади;

система он-лайн придбання проїзних документів на залізничному транспорті «Електронний квиток» тощо.

 

ТЕМА 8. Проблеми інтеграції інформаційного простору України у

світову інформаційну спільноту

Єдиний інформаційний простір — сукупність стандартизованих технологій обміну інформацією і даними, ведення і використання інформаційних баз і банків даних, інформаційної безпеки, інформаційно- комунікаційних систем і мереж, які функціонують на основі єдиних принципів і за загальними правилами і стандартами, які забезпечують інформаційну взаємодію організацій і громадян, а також задоволення іх інформаційних потреб.

Інформаційний простір України повинен відповідати ключовим принципам побудови відкритого інформаційного суспільства, викладеним у Женевській декларації: «Принципи побудови інформаційного суспільства: глобальне завдання в новому тисячолітті», а також Туніському зобов’ язанню «Другий етап Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства».

Принципи сучасної інформаційної геополітики: рівні можливості доступу кожного громадянина до послуг, інформації, знань; створення переваг у повсякденному житті; забезпечення стабільного економічного зростання держави за рахунок розвитку ІТ; свобода інформації, незалежність, плюралізм і різноманіття ЗМІ; орієнтація на міжнародні, європейські стандарти, регіональна співпраця; довіра та національна безпека при використанні ІКТ; державний контроль і регулювання інформаційного простору.

Єдиний інформаційний простір України включає:

1) Національні системи (Законодавча система, Комунікаційна інфраструктура, Інфраструктура цифрового підпису і документообігу, Електронний уряд);

2) Міжгалузеві системи (Електронний паспорт, Електронні ідентифікаційні картки: державні, регіональні, бізнес-вживання, Уніфіковані стандарти, Єдині реєстри);

3) Відомчі системи (Електронна податкова служба, Електронна митниця, Електронний земельний кадастр, Електронне право, Електронне голосування).

Основними національними системами ЄІП України — є системи, на яких базуються всі інші системи, міжвідомчі, галузеві, через використання уніфікованих функцій і процедур базових систем. До них відносяться: Законодавча система, Комунікаційна інфраструктура, Інфраструктура цифрового підпису і документообігу, Електронний уряд.

Будь-яка інформаційна система створюється на базі вимог чинного законодавства і затверджених технічних стандартів. Одним з головних напрямів стандартизації є інформаційно-комунікаційні технології. Це пов’язано з тим фактом, що всілякі аспекти суспільного життя повністю або значною мірою побудовані на використанні інформації в електронному вигляді. Проте, використання ІКТ породжує ряд проблем, пов’язаних з необхідністю гарантувати безперешкодне функціонування внутрішнього ринку, досягнення прийнятої координації та інформаційного обміну із зовнішніми ринками, організації відповідного доступу до інформації, забезпеченню виконання вимог безпеки, достовірності при обробці персональної інформації.

Комунікаційна інфраструктура — фундамент ЄІП України. Необхідно забезпечити стійкими каналами зв’язку: сільські населені пункти (створити суспільні пункти доступу); університети, коледжі, школи; наукові та дослідницькі центри; громадські бібліотеки, культурні центри, музеї, поштові відділення; центри охорони здоров’я і лікарні; всі місцеві і центральні державні органи.

Важливе значення для України має мережева та інформаційна безпека. Про високий пріоритет цього питання свідчить створення Європейського агентства мережевої та інформаційної безпеки. У рамках даного агентства Україна повинна забезпечити: ширше прийняття ринком електронних підписів на основі європейських стандартів; ідентифікацію пріоритетів для кооперації на рівні ЄС з країнами СНД, Азії та Близького сходу.

Електронний уряд слід реалізувати за принципом єдиного вікна — заявник послуги звертається до центрального інформаційного ресурсу, і весь подальший обмін документами повинен відбуватися всередині системи без його участі.

Електронний уряд реалізується у вигляді взаємопов’язаних інтегрованих компонентів міжгалузевих — Електронний паспорт, Електронні ідентифікаційні картки: державні, регіональні, бізнес-вживання, Уніфіковані стандарти, Єдині реєстри і відомчих — Електронна податкова служба, Електронна митниця, Електронний земельний кадастр, Електронне право, Електронне голосування.

Електронний паспорт — офіційний ідентифікаційний документ, діє як документ для міжнародної подорожі, мінімізувати затримки на кордоні, формальності. На сьогодні у ряді країн існує більше 50 послуг, які використовують електронний паспорт. З цією метою у 2005 р. всі 188 — країн- членів Міжнародної асоціації цивільної авіації погодилися випустити електронні паспорти до 1.04.2010 р. відповідно до затвердженого міжнародного стандарту для біометричних документів.

Національна ідентифікаційна картка призначена для локального застосування. Це можуть бути: електронні посвідчення водія, електронна медична картка, електронна картка страхування, електронні квітки на транспорт, системи оплати регулярних платежів тощо.

Упровадження ефективних відомчих інформаційних систем.

Відомчі системи Електронна податкова служба, Електронна митниця — взаємозв’язані між собою і є частиною національної системи Електронний уряд. Призначення цих систем — забезпечення ефективного функціонування внутрішнього ринку. Мають бути створені комунікаційні системи і системи обміну інформацією, які передбачені європейською програмою eFiscalis. Однією з таких системи є система міжнародного інформаційного обміну про ПДВ, що забезпечує контроль звільнення або повернення ПДВ про постачаннях товарів усередині співтовариства.

Система Електронна митниця — повинна гарантувати високу якість митного контролю, полегшити експорт-імпорт товарів, забезпечити захист фінансових інтересів держави і безпеки громадян, спростити митне законодавство і його реалізацію, поліпшити управління і операційні результати митних контролів та стимулювати їх стандартизацію.

Електронний земельний кадастр — система обліку кількості і якості земель, яка призначена для забезпечення державних органів влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ, громадян необхідними відомостями про природний, господарський стан і правовий режим земель з метою раціонального використання та охорони земель, регулювання земельних стосунків, землеустрою, обґрунтування розмірів плати за землю.

Електронне право — система, що забезпечує ефективну взаємодію державних органів і громадян із судовою системою і юридичними організаціями, оперативний доступ до правової і судової інформації. ЇЇ складовою частиною є система Електронний нотаріат.

Кластер фінансових систем спрямований на розвиток фондового ринку, електронного банкінгу, національної платіжної системи.

Система національних інформаційних ресурсів — це організована за єдиною технологією сукупність національних електронних інформаційних ресурсів, необхідних для вирішення завдань соціально-економічного розвиту держави і внесених до національного реєстру електронних інформаційних ресурсів.

Реєстр ресурсів — сукупність даних, упорядкованих з метою обліку і реєстрації ресурсів. Залежно від об’єкту права власності національні інформаційні ресурси розділяють на державні, комунальні і приватні.

Для забезпечення формування системи національних інформаційних ресурсів необхідно вирішити наступні завдання: забезпечення широкого доступу до ресурсів через глобальні інформаційні мережі; правове врегулювання питань пов’язаних з формуванням, використанням і захистом національних інформаційних ресурсів; вироблення рекомендацій відносно приведення національних інформаційних ресурсів до єдиних стандартів на базі новітніх інформаційних технологій, міжнародних стандартів, уніфікованої системи класифікації і кодування інформації; створення ефективних національних пошукових, геоінформаційних і навігаційних систем тощо.

Побудова електронного уряду України передбачає побудову єдиного електронного реєстру громадян.

Проблеми формування і використання державних інформаційних ресурсів:

1) галузевий принцип інформатизації органів державної влади та органів місцевого самоврядування, який призвів до формування інформаційних ресурсів, зорієнтованих на задоволення потреб обмеженого кола користувачів, внаслідок чого знижується ефект від впровадження новітніх інформаційних технологій;

2) практична відсутність у державних органах та організаціях спеціалістів з масового інформаційного обслуговування громадян, бізнесових структур;

3) нерозвинуті економічні, правові й організаційні механізми передачі державних інформаційних ресурсів всім категоріям користувачів;

4) неможливість об’єднання різноманітних даних, що збирають організації, підвідомчі різним органам державної влади, щодо визначених ділянок території, об’єктів або суб’єктів адміністративно-територіальних одиниць;

5) відсутність єдиних правових норм, які регулюють доступ до державних інформаційних ресурсів та регламентують порядок передачі і використання інформації про діяльність органів державної влади, підприємств і організацій у комп’ютерних мережах;

6) доступ до інформації обмежується її галузевою належністю, обумовлюється посадою і соціальним статусом користувача;

7) телекомунікаційні системи функціонують в інтересах органів державної влади, які недостатньо взаємодіють між собою, що призводить до дублювання інформації, надмірності у зборі первинної інформації, високої вартості розробок і експлуатації специфічних галузевих інформаційних систем;

8) нерівномірність розташування на території України джерел інформаційних ресурсів, яка посилюється технічними проблемами доступу до територіально віддалених інформаційних ресурсів, нерозвиненістю телекомунікаційного середовища, технічним станом засобів зв’язку тощо;

9) невідповідність розвитку ринкових відносин в інформаційних процесах світовому рівню;

10) відсутність єдиної державної політики щодо виготовлення та використання інформаційних ресурсів, необхідного рівня захисту інтелектуальної власності, прав виробників інформаційних продуктів;

11) невиправдано жорсткі режими таємності даних та відсутність інформації про наявність у масштабах країни інформаційних ресурсів заданої тематики, їх параметри, достовірність і якість.

 

ТЕМА 9-10. Організаційно-правове забезпечення електронного урядування в Україні. Стандартизація в електронному урядуванні. Концепції розвитку інформаційного суспільства в Україні. Концепція розвитку електронного урядування в Україні

 

Суттєвим фактором, що значно впливає на стан справ в інформаційній сфері України взагалі, а зокрема, в е-урядуванні є те, що до цього часу організаційне та нормативно-правове забезпечення в цій галузі залишається недосконалим. Деякі ключові для е-уряду питання, по-перше, не вирішено на законодавчому рівні. По-друге, недосконала сама практика правозастосування: є багато випадків, коли норми законів або ігноруються, або довільно тлумачаться. По-третє, оскільки національна система права ще досі знаходиться у стані розбудови, норми законів і підзаконних актів іноді суперечать одне одному.

Незважаючи на активне використання сучасного досвіду інших країн у забезпеченні ефективного використання ІКТ, в Україні все ж зберігаються проблеми їх застосування для вдосконалення політико-правової системи та модернізації системи державного управління. У їх числі:

структурна роздробленість функцій в державному апараті у вирішенні проблем інформатизації державного управління та управління е- урядуванням;

фрагментарність правової основи діяльності структур е-уряду і складнощі випереджального розвитку законодавства;

слабий зв’язок спеціальних уповноважених структур в галузі організаційного забезпечення різних важливіших проектів модернізації. У першу чергу — це розрив взаємодії структур, задіяних в е-урядуванні з тими, що відповідають за проведення адміністративної реформи;

відсутність єдиної концептуальної платформи е-урядування для центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, кожне відомство має свій підхід до вирішення цих проблем, відсутні загальні правила інформаційної взаємодії; недостатнє організаційно-правове забезпечення процесів відбору та розповсюдження кращих практик е- урядування, створених за рахунок бюджетних коштів.

Концепція інформатизації: нормативно-правове забезпечення

Історично ідея електронного уряду виникла ще в 1960-х роках, коли завдяки ініціативі директора Інституту кібернетики АН УРСР академіка

В.М. Глушкова була прийнята Постанова Ради Міністрів СРСР, якою передбачалося розгортання робіт зі створення Загальнодержавної автоматизованої системи планування і керування народним господарством. В. Глушков пропонував здійснювати управління народним господарством на основі досягнень кібернетики із широким використанням математичних моделей, що описують всі процеси, які мають місце в економіці.

Рис. 3 — Правове забезпечення електронного урядування в Україні

 

Технологічно вся система повинна була складатися із сукупності трьохступеневої системи великих обчислювальних центрів, об’єднаних спеціальною широкосмуговою мережею зв’язку, в яких би концентрувалася вся необхідна для керування економікою держави інформація. Нажаль, з ряду причин, проект у повному обсязі, що давав би ефект, задуманий В. Глушковим, не був реалізований, але дуже багато напрацювань, пов’язаних з ним, втілилися в автоматизованих системах управління більш низького рівня. Фактично, ідея, сформульована В. Глушковим, яка була пророблена до стадії проекту, згодом отримала назву «електронний уряд». Основою цієї системи було вирішення питання насичення сучасною комп’ютерною технікою, лініями комунікацій тощо.

В 1998 р. було прийнято два закони України «Про Національну програму інформатизації» та «Про Концепцію Національної програми інформатизації», які поглиблювали та поширювали ідею В. Глушкова щодо широкого впровадження ІКТ та кібернетичних методів у всі сфери життєдіяльності держави. Цими законами визначено й сам термін «інформатизація — це сукупність взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки». Підкреслювалося, що інформатизація сприяє забезпеченню національних інтересів, поліпшенню керованості економікою, розвитку наукоємних виробництв та високих технологій, зростанню продуктивності праці, вдосконаленню соціально-економічних відносин, збагаченню духовного життя та подальшій демократизації суспільства.

Концепцією визначено, що державна політика інформатизації повинна спрямовуватися на всебічну демократизацію процесів створення та споживання інформації, загальнодоступність інформаційних ресурсів та послуг, захист прав особи від інформаційного вторгнення тощо. Ставилося завдання охопити процесами інформатизації всі сфери діяльності в державі і, у першу чергу, — формування національної інфраструктури інформатизації, інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності, безпеки та оборони, процесів соціально-економічного розвитку, пріоритетних галузей економіки, фінансової та грошової системи, соціальної сфери, галузі екології та використання природних ресурсів, науки, освіти й культури.

Діяльність у сфері інформатизації притаманна усім органам державної влади, місцевого самоврядування, установам, організаціям, які утримуються за рахунок бюджетних коштів, незалежно від їх повноважень та особливостей функціонування, а Національна програма інформатизації (далі — НПІ) загалом та її складові (державні, галузеві, регіональні програми та проекти інформатизації, а також програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування) була і є важливим інструментом державного регулювання цих процесів.

Повноваження з координації виконання складових Національної програми інформатизації, моніторингу у сфері і інформатизації, забезпечення методологічної, нормативно-правової, інформаційної та організаційної підтримки процесів формування та виконання Національної програми інформатизації покладено на Генерального державного замовника Національної програми інформатизації, функції якого наразі виконує Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації.

Регіональні програми та проекти інформатизації розробляються місцевими органами виконавчої влади як складова частина Національної програми інформатизації і погоджуються з Генеральним державним замовником НПІ. При цьому враховуються регіональні особливості загальнодержавних проектів інформатизації органів державної влади, а також і регіональні аспекти галузевих програм інформатизації.

Програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування формуються цими органами і повинні відповідати НПІ, прийматися і виконуватися за погодженням із Генеральним державним замовником.

Концепція розвитку інформаційного суспільства

Офіційний поштовх пріоритетності розбудови інформаційного суспільства було надано включенням України в сучасні міжнародні ініціативи з цього питання. Було прийнято Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та відповідний план заходів, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.08.2007 р. № 653-р, Постанова Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні» від 01.12.2005 р. № 3175-ІУ.

Законом визначено, що «Основним завданням розвитку інформаційного суспільства в Україні є сприяння кожній людині на засадах широкого використання сучасних ІКТ можливостей створювати інформацію і знання, користуватися і обмінюватися ними, виробляти товари та надавати послуги, повною мірою реалізовувати свій потенціал, підвищувати якість свого життя і сприяти сталому розвитку країни».

У першому десятилітті ХХІ ст. було сформовано законодавчі основи політики розвитку інформаційного суспільства України.

Основні контури політики розвитку інформаційного суспільства в Україні

Міжнародні документи:

1. Окінавська Хартія Глобального інформаційного суспільства;

2. Резолюція ГА ООН «Всесвітня зустріч на найвищому рівні з питань інформаційного суспільства»;

3. Всесвітня зустріч на найвищому рівні (Женева, 2003 Туніс, 2005р. «Декларація принципів «Побудова інформаційного суспільства — глобальне завдання у новому тисячолітті»; План дій; Політичне послання комітету міністрів Зустрічі з питань інформаційного суспільства; Туніське зобов’ язання та програма для інформаційного суспільства.

Українські акти:

1. Указ Президента України від 20.10.2005 р. «Про першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій»;

2. Постанова Верховної Ради України від 01.12.2005 р. «Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні»;

3. Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» (та відповідний план заходів Уряду України).

Державні програми:

1. Національна програма інформатизації, галузеві та регіональні програми.

Законом України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» було затверджено основні стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства: 1) прискорення розробки і впровадження новітніх конкурентоспроможних ІКТ в усі сфери суспільного життя, зокрема в економіку України і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 2) забезпечення комп’ютерної та інформаційної грамотності населення, насамперед шляхом створення освіти, орієнтованої на використання новітніх ІКТ у формуванні всебічно розвиненої особистості; 3) розвиток національної інформаційної інфраструктури та її інтеграція із світовою інфраструктурою; 4) державна підтримка нових «електронних» секторів економіки (торгівлі, надання фінансових і банківських послуг тощо); 5) створення загальнодержавних інформаційних систем, насамперед у сферах охорони здоров’я, освіти, науки, охорони довкілля, культури; 6) збереження культурної спадщини України шляхом її електронного документування;   7) державна підтримка

використання новітніх ІКТ засобами масової інформації; 8) використання ІКТ для вдосконалення державного управління, відносин між державою і громадянами, встановлення електронної взаємодії між органами державної влади та місцевого самоврядування і фізичними та юридичними особами;

9) досягнення ефективної участі всіх регіонів у процесах становлення інформаційного суспільства шляхом децентралізації та підтримки регіональних та місцевих ініціатив; 10) захист інформаційних прав громадян, насамперед щодо доступності інформації, захисту інформації про особу, підтримки демократичних інститутів та мінімізації ризику «інформаційної нерівності»;   11) вдосконалення законодавства;   12) покращення стану

інформаційної безпеки в умовах використання новітніх ІКТ.

Нажаль цілісного механізму організаційно-правового забезпечення виконання даних завдань до цього часу не сформовано.

Якщо представити модель системи стратегічних документів із розвитку інформаційного суспільства у вигляді піраміди, то верхівку її займатиме — Стратегія розвитку інформаційного суспільства, далі іде Інформаційна політика (Закон України «Про інформаційну політику»), потім — Інструменти та механізми реалізації стратегії розвитку інформаційного суспільства (Загальнодержавна цільова програма побудови інформаційного суспільства в Україні), наступна сходинка — Основні напрямки розвитку інформаційного суспільства (Державні цільові програми + Створення інформаційної системи «Е-уряд» + Створення національного депозитарію інформаційних ресурсів), потім — Галузеві та регіональні програми та проекти інформатизації (Е-медицина, Е-освіта, Е-комерція тощо), Базові технології розвитку інформаційного суспільства (Законодавчі акти щодо напрямків впровадження: центр обробки даних, мультисервісні мережі), далі — Основні формати та правила взаємодії (регламенти та стандарти) базові специфікації (Розробка форматів, стандартів, регламентів: даних, послуг, взаємодії) та останнє — Фінансування (завдань , заходів, програм, проектів).

Концепція розвитку електронного урядування в Україні

Розуміючи під е-урядуванням «форму організації державного управління, за якого відбувається активна взаємодія органів державної влади та органів місцевого самоврядування між собою, з суспільством, людиною та громадянином, бізнесом за допомогою ІКТ», можна констатувати, що система е-урядування об’єднує у собі як мінімум три складові — е-уряд (виконавча влада), е-парламент (представницька влада), е-суд (судова влада).

Стимулюючим актом впровадження технологій е-урядування став Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади». В цьому указі йдеться про обов’язковість введення органами державної влади та місцевого самоврядування веб-сторінок та оперативного (не пізніше 5 днів) розміщення на них офіційної інформації про діяльність органів, виконання програм, планів, чинних і скасованих нормативно-правових актів, форм і зразків документів, архівної та іншої інформації.

Урядом у 2002 р. було затверджено Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади, згідно з ним передбачено розміщення і періодичне оновлення центральними і місцевими органами виконавчої влади відомчої інформації на своїх сайтах, визначено склад та вимоги до інформації, яка підлягає оприлюдненню.

В розвиток положень цього указу була прийнята постанова Кабінету Міністрів України щодо створення електронної інформаційної системи «Електронний уряд». Цією постановою в якості основного завдання було визначено надання громадянам та юридичним особам інформаційних та інших послуг шляхом використання електронної інформаційної системи «Електронний уряд». Основний механізм реалізації поставленого завдання встановлено єдиний веб-портал органів виконавчої влади, який визначається центральною частиною електронної інформаційної системи «Електронний уряд». Наказано Держкомзв’язку, Держкомінформ, Мінекономіки, Мінфін, СБУ, Мінюст, іншим центральним органам виконавчої влади «зробити та затвердити перелік і порядок надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи «Електронний уряд».

Указом Президента України «Про першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій» Кабінет Міністрів повинен був забезпечити:

організацію роботи з надання юридичним і фізичним особам адміністративних послуг на основі використання електронної інформаційної системи «Електронний уряд»;

прощення порядку реєстрації суб’ єктів підприємницької діяльності, які діють у інформаційній сфері, подання ними звітності про свою діяльність, створення умов для митного оформлення товарів, впровадження системи приймання та видачі відповідних документів із використанням глобальної інформаційної мережі Інтернет та електронного цифрового підпису.

Сьогодні базовим документом у цій сфері є Концепція розвитку електронного урядування в Україні (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.12.2010 р. №2250-р.). Метою цієї Концепції є визначення засад та створення умов для досягнення європейських стандартів якості послуг, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також виконання основних положень Програми економічних реформ на 2010-2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна влада». Затверджено завдання із забезпечення розвитку е-урядування: забезпечення прав громадян на доступ до державної інформації; залучення громадян до участі в управлінні державними справами; удосконалення технології державного управління; підвищення якості управлінських рішень; подолання інформаційної нерівності; організація надання послуг громадянам і суб’єктам господарювання в електронному вигляді з використанням Інтернет та інших засобів; надання громадянам можливості навчатися протягом усього життя; деперсоніфікація надання адміністративних послуг з метою зниження рівня корупції в державних органах; впровадження електронного документообігу; забезпечення передачі і довгострокового зберігання електронних документів у державних архівах, музеях, бібліотеках, підтримки їх в актуалізованому стані та надання доступу до них.

Сьогодні впровадження е-урядування лише частково регулюється декількома Законами України, двома Указами Президента, 12 урядовими нормативно-правовими актами, які є недостатньо взаємопов’язані та дещо суперечливими. Частина з них стосується традиційних актів, що розробляються щорічно. До складу цієї групи відносяться Завдання Національної програми інформатизації на три роки та програма інформатизації на рік, щорічна доповідь про стан інформатизації України, яка надається Урядом до Парламенту, які значно втратили своє значення. До другої групи відносяться спеціальні документи, що мають бути розроблені з метою підвищення рівня об’єктивізації політико-управлінських рішень з розвитку інформаційного суспільства та впровадження е-урядування.

Організаційний механізм управління запровадженням е-урядування в Україні ще знаходиться у стадії становлення. В результаті проведення адміністративної реформи 2010-2011 рр. розпочався новий етап модернізації системи державного управління. Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» (17.03.2011 р. №3166-VI) в структурі виконавчої влади виділено 5 груп центральних органів виконавчої влади: міністерство, агентство, службу, інспекцію та центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Указами Президента України було затверджено положення всіх центральних органів виконавчої влади, в деяких з яких знайшли відображення певні функції управління процесами запровадження е- урядування. Функції, органів виконавчої влади, що пов’язані з е-урядуванням неявно окреслені в структурі завдань. Основною проблемою організаційного забезпечення управління е-урядуванням є відсутність єдиного координаційного центру.

Сучасні державні проекти з розвитку е-урядування та їх законодавче забезпечення.

Фактично розбудова майбутньої «Електронної держави Україна» відбувається сьогодні на основі низки відокремлених національних проектів, яким можна дати умовні назви:

1) «Інформаційна відкритість органів державної влади», що включає проекти: е-присутність; відкритий уряд; е-доступ до публічної інформації;

2) «Е-взаємодія в системі державної влади»;

3) «Е-послуги»;

4) «Е-консультації з громадськістю» із проведення е-обговорень проектів нормативно-регуляторних актів.

1) «Інформаційна відкритість органів державної влади»:

Присутність. Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні (2012 р.) констатує, що зберігаються тенденції до непрозорості, закритості та забюрократизованності в діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування замість налагодження ефективного діалогу з суспільством.

Загальний рівень виконання місцевими державними адміністраціями вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» від 04.01.2002 р., у частині зобов’язання розміщувати на своїх офіційних веб- сторінках та оперативно оновлювати інформацію про взаємодію із громадськими радами, є низьким. Експерти звертають увагу на інформаційну закритість місцевих державних адміністрацій щодо їх співпраці із громадськими радами, що може свідчити про недостатність комунікацій або відсутність взаємодії між ними.

Забезпечення «Партнерства «Відкритий Уряд» передбачає впровадження новітніх ІКТ, налагодження діалогу між владою та громадськістю з використанням інтерактивних методів взаємодії і можливостей соціальних мереж, модернізації системи управління, підвищення прозорості, покращення доступу до інформації. Регулярний інформаційний обмін сприятиме визначенню пріоритетів соціально- економічного розвитку, накопиченню соціального капіталу, впровадженню інтерактивних проектів на засадах партнерства. Основні принципи відкритого урядування: прозорість, відкритість, активна участь громадськості в політиці, співпраця з громадськістю, зворотній зв’язок.

Аналізуючи основні засади запровадження «Партнерства «Відкритий Уряд», можна бачити, що зазначений проект певним чином повторює інші національні проекти розвитку інформаційного суспільства та е-врядування.

Е-доступ до публічної інформації. Право на доступ до публічної інформації є конституційним правом людини, яке передбачено і гарантоване ст. 34 Конституції України, а саме, право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Закон України «Про інформацію» встановлює, що кожен має право на вільне одержання, використання, поширення, зберігання та захист інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. Під публічною інформацією мається на увазі відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації. Запитувачами публічної інформації відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» є фізичні, юридичні особи та об’єднання громадян без статусу юридичної особи. Громадянин має право звернутися до розпорядника інформації із запитом індивідуальним або колективним незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причин подання запиту. Водночас, запит може подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається у довільній формі та повинен містити: ім’я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв’язку, якщо такий є; загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст підпис і дату за умови подання письмового запиту.

З метою забезпечення безумовного виконання органами виконавчої влади Закону України «Про доступ до публічної інформації», реалізації конституційного права особи було прийнято Указ Президента №547/2011 «Питання забезпечення органами виконавчої влади доступу до публічної інформації» (05.05. 2011 р.) та 25.05.2011 р. постанову Кабінету Міністрів України №583 «Питання виконання Закону України «Про доступ до публічної інформації». Зазначені документи сприяли розробці центральними органами влади та органами місцевого самоврядування національної системи доступу громадян до публічної інформації.

2) Проект «Е-взаємодія в системі державної влади» формує організаційну та законодавчу основу запровадження систем електронного документообігу в органах державної влади. Сьогодні питання запровадження в Україні електронного документа та електронного документообігу все більш актуалізуються, набувають значної політичної та економічної ваги у зв’язку з збільшенням застосування ІКТ у взаємовідносинах «влада-влада», «влада- громадянин», «влада-бізнес», розбудові системи електронної торгівлі тощо. Новий Цивільний кодекс (2003 р.) розширив сферу застосування електронних документів у цивільних відносинах.

Значний поштовх цивільно-правовим відносинам з використанням ІКТ надало прийняття у 2003 р. Законів України «Про електронний документ та електронний документообіг» та «Про електронний цифровий підпис».

Законів України «Про електронний документ та електронний документообіг» встановлює основні організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів.

Електронний документ — документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’ язкові реквізити документа, його юридична сила не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Електронний документообіг — сукупність процесів створення, оброблення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів, які виконуються із застосуванням перевірки цілісності у разі необхідності з підтвердженням факту одержання таких документів.

Закон України «Про електронний цифровий підпис» визначає правовий статус та регулює відносини, що виникають при використанні електронного цифрового підпису. Електронний цифровий підпис — вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувала. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа, який за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) при виконанні певних технологічних умов та призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів.

Типовий порядок здійснення електронного документообігу в органах виконавчої влади був затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №1453 від 28.10.2004 р. Він встановлює загальні правила документування в органах виконавчої влади управлінської діяльності в електронній формі і регламентує виконання дій з електронними документами з моменту їх створення, одержання до відправлення чи передачі до архіву органу виконавчої влади. Його дія поширюється на всі електронні документи, що створюються або одержуються органом виконавчої влади. Передбачено, що електронний документ, що надійшов на адресу органу виконавчої влади, підлягає відхиленню у разі: відсутності у адресата надійних засобів електронного цифрового підпису; надходження не за адресою; зараження вірусом, негативного результату перевірки на цілісність і справжність усіх накладених на нього електронних цифрових підписів. У подальшому були прийняті нормативно-правові акти, які регулювали це питання: Порядок надсилання електронною поштою службових документів, затверджений Кабінетом Міністрів України. Порядок визначає процедури надсилання та одержання електронною поштою електронних копій службових документів, підготовлених у паперовому вигляді, що орієнтується на прискорення: 1) попереднього погодження проектів нормативно-правових актів; 2) доведення інформації про порядок денний засідань Кабінету Міністрів України, нарад та відповідних матеріалів; 3) оперативного доведення інформації, що передбачає вжиття невідкладних заходів, а її доставка у паперовому вигляді не може бути вчасно забезпечена поштою, телеграфом; 4) обміну інформацією між органами виконавчої влади та Секретаріатом Кабінету Міністрів України та Положення про систему електронної взаємодії органів виконавчої влади, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 670 від 18.07.2012 р.

3) Проект «Е-послуги» та особливості нормативно-законодавчого забезпечення надання адміністративних послуг в електронній формі громадянам і бізнесу буде розглянуто у темі 14.

4) «Е-консультації з громадськістю» із проведення е-обговорень проектів нормативно-регуляторних актів. Консультації з громадськістю проводяться з метою залучення громадян до участі в управлінні державними справами, надання можливості для їх вільного доступу до інформації про діяльність органів виконавчої влади, а також забезпечення гласності, відкритості та прозорості діяльності зазначених органів. Проведення консультацій з громадськістю має сприяти налагодженню системного діалогу органів виконавчої влади з громадськістю, підвищенню якості підготовки рішень з важливих питань державного і суспільного життя з урахуванням громадської думки, створенню умов для участі громадян у розробленні проектів таких рішень.

За затвердженою процедурою обговорення проектів нормативно- правових актів центральний орган виконавчої влади:   1) розміщує на

власному веб-сайті відповідне інформаційне повідомлення про проведення обговорення; 2) розміщує на сайті «Громадянське суспільство і влада» проект нормативно-правового акта, інформацію про строки обговорення проекту, наслідки прийняття рішення, соціальні групи, на які впливатиме прийняте рішення; інші способи проведення консультацій (конференції, круглі столи, семінари, громадські слухання, зустрічі з громадськістю та ін.); електронну адресу і номер телефону відповідальних консультантів; 3) здійснює адміністрування пропозицій і зауважень громадськості, що надходять на сайт, розміщує їх для загального доступу;   4) розміщує на сайті

«Громадянське суспільство і влада» звіт про врахування (неврахування) пропозицій та зауважень з відповідною аргументацією, здійснює його адресну розсилку громадянам та об’єднанням, які подавали пропозиції та зауваження і залишили координати для зворотнього зв’язку.

ТЕМА 11. Інформаційна інфраструктура електронного урядування

Функціонування електронного урядування базується на «трьох китах» — законодавстві, організаційній структурі органів влади та на інформаційно- технологічній інфраструктурі.

Система електронного уряду має забезпечити вирішення таких завдань:   захист прав громадян на доступ до державної інформації;

забезпечення конфіденційності та інформаційної безпеки; залучення громадян до участі в управлінні державними справами; удосконалення технології державного управління; підвищення якості управлінських рішень; подолання «інформаційної нерівності», зокрема, шляхом створення спеціальних центрів (пунктів) надання інформаційних послуг, центрів обслуговування населення (кол-центрів), веб-порталів надання послуг; організація надання послуг громадянам і суб’єктам господарювання в електронному вигляді з використанням Інтернет та інших засобів, насамперед, за принципом «єдиного вікна»; надання громадянам можливості навчатися протягом усього життя; деперсоніфікація надання адміністративних послуг з метою зниження рівня корупції в державних органах; організація інформаційної взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування на базі електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису; забезпечення передачі та довгострокового зберігання електронних документів у державних архівах, музеях, бібліотеках, підтримки їх в актуалізованому стані та надання доступу до них.

Виходячи з цього, загальна архітектура системи являє територіально розподілену систему, яка функціонує за єдиними правилами (регламентами) і включає такі технологічні складові:

підсистема телекомунікацій загальне телекомунікаційне середовище, що базується на єдиних технічних стандартах та взаємній сумісності;

підсистема інформаційних ресурсів органів влади у складі національного реєстру та депозитарію електронних інформаційних ресурсів, а також система державних реєстрів та кадастрів — нерухомості (землі та об’єктів), громадян, юридичних осіб, земельного кадастру, флори та фауни та ін., до інформаційних ресурсів належить система загальнодержавних класифікаторів та довідників, у тому числі, адміністративно-територіального устрою, органів державної влади та місцевого самоврядування з їх поштовими реквізитами, адресами електронної пошти та веб-ресурсів;

веб-портал електронного уряду як окрема технологічна складова та інформаційний ресурс (у складі єдиного порталу органів влади, порталу адміністративних послуг, у тому числі, з послугою приймання електронної звітності та звернень громадян-комунікацій з громадянами);

підсистема ведення адресного домену gov.ua та управління адресним простором UA;

підсистема міжвідомчої інформаційної взаємодії (електронного документообігу) та електронного цифрового підпису органів влади;

підсистема електронної цифрової ідентифікації громадян на базі електронних посвідчень та електронного цифрового підпису (персональні електронні ключі доступу громадян до системи електронного уряду);

підсистема електронних розрахунків, інтегрована в портал послуг;

відомчі функціональні підсистеми для виконання управлінських повноважень та обслуговування громадян і бізнесу;

інформаційно-аналітичні центри підготовки та прийняття управлінських рішень (ситуаційні центри).

Інформаційний простір — сукупність інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів, технологій та регламентів використання інформаційних ресурсів.

Відкритість інформаційного простору для суспільства надає можливість реалізувати узгоджені інтереси громадян, суспільства та держави на комплексній та системній основі. В сучасних умовах розвиток інформаційного простору спирається на відповідну державну інформаційну політику з побудови інформаційного суспільства.

Єдиний інформаційний простір являє собою сукупність баз і банків даних, технологій їх ведення та використання, інформаційно- телекомунікаційних систем і мереж, що функціонують на основі єдиних принципів і за загальними правилами, що забезпечує інформаційну взаємодію організацій і громадян, а також задоволення їх інформаційних потреб. Іншими словами, єдиний інформаційний простір складається з таких головних компонентів:

інформаційні ресурси, що містять дані, відомості та знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації;

організаційні структури, що забезпечують функціонування та розвиток єдиного інформаційного простору, зокрема, збір, обробку, зберігання, розповсюдження, пошук і передачу інформації;

засоби інформаційної взаємодії громадян і організацій, що забезпечують їм доступ до інформаційних ресурсів на основі відповідних інформаційних технологій, що включають програмно-технічні засоби і організаційно-нормативні документи.

Технологічну основу інформаційної інфраструктури системи електронного уряду складають: інформаційні ресурси; апаратно-програмні комплекси функціонування інформаційних ресурсів; інформаційно- телекомунікаційні системи; інформаційно-аналітичні центри.

Телекомунікаційна система — організаційно-технічна система, що реалізує технологію інформаційного обміну за допомогою технічних і програмних засобів шляхом передавання та приймання інформації у вигляді сигналів, знаків, звуків, зображень чи іншим чином.

Інформаційна система — організаційно-технічна система, що реалізує технологію обробки інформації за допомогою засобів обчислювальної техніки та програмного забезпечення.

Інтегрована система — сукупність двох або кількох взаємопов’язаних інформаційних та (або) телекомунікаційних систем, в якій функціонування однієї (кількох) з них залежить від результатів функціонування іншої (інших) таким чином, що цю сукупність у процесі взаємодії можна розглядати як єдину систему.

Телекомунікаційні мережі тобто сукупності телекомунікаційних та інформаційних систем, забезпечують взаємодію різних інформаційних систем. У свою чергу, телекомунікаційні системи за принципами побудови розподіляються на системи загального користування та спеціальні. Абонентом телекомунікаційної мережі загального користування може бути будь-яка фізична або юридична особа, яка приймає правила користування та сплачує послуги.

Типові технологічні рішення — пріоритетний напрям впровадження електронного врядування

Впровадження механізмів електронного урядування може відбуватися різними шляхами. Один з них — еволюційна модернізація технологічних рішень одночасно в усіх органах влади за рішенням відповідних органів. В цьому випадку є загроза дублювання робіт, неефективного використання коштів, не вирішення питань взаємодії інформаційних систем органів влади.

Інший впровадження типових перевірених (сертифікованих) рішень, якому передує узгодження технічних проектів та дослідна експлуатація. Типові технічні рішення розробляються у пілотних проектах впровадження — у обраному міністерстві, установі, регіоні, місті. Типові технічні рішення повинні забезпечити використання загальних форматів даних, єдиних регламентів функціонування, проведення розрахунків планових витрат. Типові технічні рішення узгоджують ділові процеси всередині органів влади, а також взаємодію з іншими органами влади. В основі реалізації типових технічних рішень повинні лежати регламенти функціонування органів влади — документовані процеси системи управління якістю.

Другий шлях передбачає централізовану розробку технічних рішень, формування загальних вимог та відповідної нормативної бази, їх випробування та гарантоване надійне функціонування і взаємодію.

Типовими проектами вважаються проекти, які за принципами побудови, переліком та змістом функцій можливо тиражувати. Такими проектами є проекти щодо впровадження ІТ в центральні органи влади — «Електронне міністерство», в управління територією — «Електронний регіон».

Характерною рисою типових проектів є наявність базових підсистем, наприклад, підсистеми збору інформації, підсистеми збереження даних, підсистеми електронного документообігу, підсистеми оприлюднення інформації про діяльність органів за допомогою веб-сайтів, підсистеми надання послуг та взаємодії з громадянами та бізнесом.

Важливим типовим проектом з електронного урядування має бути проект для органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій. Враховуючи, що діяльність цих органів базується на єдиній нормативно-правовій базі, інформаційне забезпечення діяльності є спільним, а загальна кількість таких органів становить майже 700 одиниць, впровадження типових проектів значно полегшить впровадження сучасних технологій та зменшить бюджетні витрати на реалізацію. Крім того, типові рішення забезпечать можливість застосування єдиних форматів та стандартів, що дасть змогу забезпечити взаємодію систем та ресурсів, а також консолідацію даних нижчих рівнів на вищих.

З метою забезпечення вільного доступу громадян до послуг електронного урядування впроваджуються центри колективного доступу та електронні приймальні. Діяльність Інтернет-приймалень органів влади потребує відповідного нормативно-правового врегулювання, зокрема, визначення типу (переліку) звернень, які підпадають чи не підпадають під такі, що потребують розгляду і прийняття відповідних рішень. До того ж необхідно внесення зміни до Закону України «Про звернення громадян» у частині регламентації процедури звернення громадян через Інтернет.

Структура Інтернет-приймальні:   громадяни:   1) графік прийому,

2) електронна реєстрація на прийом, 3) подання звернень, 4) стан звернень,

5) електронний прийом: службовці.

Основними напрямами розвитку телекомунікаційних мереж вважаються:

створення сучасних широкосмугових мультисервісних транспортних мереж на базі єдиних протоколів, сумісних з Інтернет-протоколами;

розвиток широкосмугового абонентського доступу з використанням перспективних технологічних рішень, зокрема, волоконно-оптичних ліній, технологій оптичної мережі, радіотехнологій доступу, технологій надширокосмугового радіодоступу;

прискорення розвитку телекомунікаційних мереж у сільській, гірській місцевості і депресивних регіонах з використанням найбільш ефективних технологій;

приведення системи нумерації телекомунікаційних мереж у відповідність з європейськими стандартами;

розвиток та оптимізація всіх елементів телекомунікаційної інфраструктури українського сегмента Інтернет (у тому числі із системою транзиту Інтернет-трафіку) з метою створення рівних умов для доступу споживачів до Інтернет та забезпечення розвитку в Україні інформаційного суспільства;

створення технічної можливості вибору постачальників телекомунікаційних та інформаційних послуг в телекомунікаційних мережах, запровадження послуги з вибору альтернативних маршрутів та кодів мереж операторів телекомунікацій, зокрема, з урахуванням якості надання телекомунікаційних послуг;

забезпечення доступу до послуг, що надаються інформаційно- довідковими службами та службами екстреного виклику, зокрема, системою екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112;

створення науково-технічної та нормативно-правової бази для розширення національної багатооператорської мережі на основі мультисервісних телекомунікаційних транспортних мереж;

прискорене запровадження радіотехнологій рухомого (мобільного) зв’язку та використання систем абонентського радіодоступу;

участь у створенні національної супутникової системи зв’язку;

модернізація та розвиток спеціальних телекомунікаційних мереж для задоволення потреб національної безпеки та оборони держави — мереж Державної системи урядового зв’язку, національної системи конфіденційного зв’язку, спеціальної позаміської мережі зв’язку, мереж Воєнної організації держави;

забезпечення розвитку мереж загального користування (насамперед телефонної мережі) та мереж рухомого (мобільного) телефонного зв’язку шляхом поступового переходу до мереж наступних поколінь з конвергенцією (взаємопроникненням) інформаційних, мультимедійних, телекомунікаційних технологій та послуг тощо;

запровадження послуги із збереження номера абонента у разі зміни телекомунікаційної мережі або оператора (провайдера) телекомунікацій. Інтернет як телекомунікаційна мережа повинна мати національні ознаки та відповідні ідентифікатори користувачів національного сегменту мережі. Важливою складовою електронного урядування є регулювання українського сегменту Інтернет, управління національним адресним простором, доступ до мобільного контенту, боротьба з кіберзлочинами тощо.

Географічні інформаційні системи (ГІС) в державному управлінні

Державне та муніципальне управління — це насамперед управління територіями. Найбільш загальною інформацією, яка дає змогу комплексно вирішувати економічні, політичні, соціальні та природоохоронні завдання, пов’язані з певною територією, є графічно «прив’язана» інформація. Для ефективного управління ресурсами, планування розвитку та оперативного управління всіма аспектами життя регіону або міста необхідно організувати систему збору, зберігання, обробки графічно «прив’язаної» інформації про всі об’єкти управління. Для цього, як правило, використовують геоінформаційні технології та системи.

Технології географічних інформаційних систем (ГІС) застосовуються вже понад тридцять років, але службовці досі використовують їх переважно для створення карт. Насправді ж ГІС може виконувати набагато більше функцій. Використовуючи ГІС для аналізу, можемо зрозуміти, чому і яким чином об’єкти взаємопов’язані, де вони розташовані. Опанувавши використання ГІС для аналізу, можна отримувати точнішу і свіжішу інформацію, а також створювати нові, раніше недоступні типи інформації. Отримання цієї інформації допоможе глибше зрозуміти ситуацію на даній території, зробити правильний вибір або краще підготуватися до майбутніх подій та умов.

ГІС — це сучасна комп’ютерна технологія для картування та аналізу об’єктів реального світу, а також подій, що відбуваються в навколишньому середовищі, у нашому житті і діяльності. Вона об’єднує традиційні операції при роботі з базами даних (запит, статистичний аналіз) з перевагами повноцінної візуалізації та географічного (просторового) аналізу, які надає карта. Це вирізняє ГІС серед інших інформаційних систем і забезпечує унікальні можливості для її застосування при вирішенні широкого спектра проблем, пов’язаних з аналізом та прогнозом явищ і подій навколишнього світу, з осмисленням і виділенням головних чинників та причин, а також їх можливих наслідків, з плануванням стратегічних рішень і наслідків поточних дій.

З допомогою ГІС можна організувати ефективний доступ до великого обсягу інформації про об’єкти, що мають просторову прив’язку. Наприклад, набагато легше отримати паспорт ділянки землі, безпосередньо вказавши на неї курсором, ніж блукати в нетрях файлової системи у пошуках потрібного файла, одного з сотень тисяч. Те саме стосується топографічних карт — як навігаційний засіб можна використовувати дрібномасштабну карту замість файлової системи. За таким принципом можуть будуватися сховища фотознімків пам’яток архітектури, паспортів будівель та багато інших архівів.

За наявності ГІС і географічної інформації можна отримати відповіді на прості запитання: хто є власником даної земельної ділянки? На якій відстані один від одного розташовані виділені об’єкти? Де розташована конкретна споруда? Приклади складніших запитів, які вимагають додаткового аналізу, — де є місце для спорудження нового будинку? Який основний тип ґрунтів під ялиновими лісами? Як вплине на рух транспорту будівництво нової дороги?

ГІС можуть поліпшити інтеграцію всередині організації. Так, компанія, що відповідає за інженерні комунікації, може чітко спланувати ремонтні або профілактичні роботи — від відображення на екрані комп’ютера (або на паперових копіях) відповідних ділянок водогону і отримання повної інформації про нього до автоматичного визначення мешканців, яким ці роботи заважатимуть, і повідомлення їм про терміни перебоїв з водопостачанням.

Краща поінформованість допомагає ухвалити оптимальне рішення, проте ГІС — не інструмент для видачі готових рішень, а засіб, що допомагає прискорити і підвищити ефективність процедури їх ухвалення, забезпечує відповіді на запити й аналіз просторових даних, представлення результатів аналізу наочно і зручно для сприйняття.

На урядовому порталі створено спеціальний розділ «Геоінформаційна система», який надає картографічну інформацію. У планах розробників — створення тематичних шарів, що відображатимуть соціально-економічні показники розвитку країни. ГІС-технології застосовуються і на деяких сайтах органів влади та місцевого самоврядування, наприклад Міністерства з надзвичайних ситуацій, Київської обласної держадміністрації, Львівської міської ради та ін.

Складові частини ГІС

Робоча ГІС містить п’ять ключових складових: апаратні засоби, програмне забезпечення, дані, виконавці і методи.

Апаратні засоби — це комп’ютер, на якому розміщена ГІС. У даний час ГІС працюють на різних типах комп’ютерних платформ, від централізованих серверів до окремих або зв’язаних мережею персональних комп’ютерів.

Програмне забезпечення. ГІС містить функції та інструменти, необхідні для зберігання, аналізу та візуалізації географічної (просторової) інформації.

Дані — важливий компонент ГІС. Дані про просторове розташування (географічні дані) і пов’язані з ними табличні дані можуть збиратися і готуватися самим користувачем або отримуватися у постачальників на комерційній чи іншій основі.

Виконавці. Широке застосування технології ГІС неможливе без людей, які працюють з програмними продуктами і розробляють плани їх використання при вирішенні реальних завдань. Користувачами ГІС можуть бути як технічні фахівці, що розробляють і підтримують систему, так і звичайні працівники (користувачі), яким ГІС допомагає вирішувати поточні щоденні справи і проблеми.

Методи. Успішність та ефективність (зокрема економічна) застосування ГІС багато в чому залежить від правильно складеного плану і правил роботи, які мають відповідати специфіці завдань кожної організації.

ГІС для міських служб

У сучасних умовах органи місцевого самоврядування покликані вирішувати нові проблеми, які за рівнем складності та невідкладності перевершують все, з чим їм доводилося мати справу раніше. Головною причиною цього є перерозподіл владних функцій, прав та повноважень між центральною та місцевою владами, брак ресурсів. Зростає кількість запитів і скарг від населення, юридичних осіб, громадських організацій на роботу служб, підпорядкованих міськвиконкомам, районним та обласним державним адміністраціям. На додаток до звичайних турбот про громадську безпеку, охорону здоров’я та освіту, транспорт, торгівлю і сферу послуг, будівельні та ремонтні роботи, водопостачання і каналізацію, владні структури змушені дедалі більше уваги приділяти стратегічному і тактичному плануванню розвитку територій, інфраструктури, раціональному природокористуванню та екологічній безпеці, демографічній і соціальній політиці, наданню у власність і оренду земельних ділянок, житлової площі, будівель і споруд тощо.

До потенційних споживачів ГІС-технологій можна віднести: міські органи представницької та виконавчої влади; служби, які здійснюють планування; податкові органи; правоохоронні органи та органи юстиції; архітектурно-планувальні та земельні служби; організації з експлуатації комунікацій, транспорту, будівель тощо; науково-дослідні та проектні інститути; будівельні та торгові організації; інспекції та органи контролю, соціально-технічного та технічного нагляду; іноземних партнерів та інвесторів; комерційні структури, підприємців; приватних осіб.

Органи місцевого самоврядування працюють у складних правових, економічних та політичних умовах. Успішній роботі підрозділів та підвідомчих служб виконкомів значною мірою сприятиме використання сучасних комп’ютерних технологій. Світовий досвід показує, що ефективність інтелектуальної праці фахівців органів місцевого самоврядування, а також тісно пов’язаний з нею рівень соціально- економічного розвитку міст підвищуються якнайшвидше тоді, коли вдається збирати і швидко аналізувати великі обсяги різноманітної інформації про все міське господарство, не збільшуючи витрат та чисельності службовців.

У всіх розвинених країнах, у десятках тисяч великих і малих міст світу ГІС починають відігравати ключову роль при переході муніципалітетів до ефективнішої і продуктивнішої роботи.

 

ТЕМА 12. Упровадження систем електронного документообігу: робота з

електронними документами

 

Органи влади для виконання функцій та реалізації власних повноважень повинні забезпечувати інформаційну взаємодію. Основним видом інформаційної взаємодії є обмін службовими документами — документообіг.

Документообіг — це рух службових документів з часу їх створення або одержання суб’єктом документаційного забезпечення управління до часу завершення виконання, надсилання або знищення. В умовах електронного урядування основним видом взаємодії є електронний документообіг, тобто, обмін документами у електронному вигляді.

Електронний документ — документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов’язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для сприймання його змісту людиною.

Електронний документообіг (Electronic Document Management, EDM) — це процес створення, одержання, спільного використання та обробки, відслідковування, ревізії, розподілу та зберігання документів та інформації, яку вони містять у межах певної інформаційної системи, які виконуються із застосуванням перевірки цілісності та у разі необхідності з підтвердженням факту одержання таких документів.

Одними з ключових моментів є використання „обов’язкових елементів документів” та „перевірка цілісності документа”. Саме цю функцію і повинен виконувати електронно-цифровий підпис.

Орган виконавчої влади здійснює електронний документообіг через спеціальні телекомунікаційні мережі або телекомунікаційні мережі загального користування. При цьому відправлення органом виконавчої влади електронного документа через телекомунікаційні мережі загального користування здійснюється за рішенням керівника цього органу.

Порядок електронного документообігу визначається державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності згідно з законодавством. Система електронного документообігу (СЕД) — програмно-технічний комплекс, який забезпечує (підтримує) здійснення електронного обміну документами в організаційних структурах та міжвідомчу взаємодію.

Технологія електронного документообігу

АЦСК — акредитований центр сертифікації ключів.

1) Вихідний документ від виконавця через погодження поступає в канцелярію.

2) Канцелярія направляє документ до підпису керівнику через підсистему відправки вихідних/прийому вхідних документів.

3) Керівник накладає на документ свій електронний цифровий підпис.

4) Модуль зовнішнього обміну автоматично реєструє документ, фіксує час підпису та негайно відправляє документ адресату.

5) Вхідний документ поступає в канцелярію 2, через модуль зовнішнього обміну документів, де фіксує час отримання, перевіряє електронний цифровий підпис та автоматично реєструє документ.

6) Канцелярія направляє документ на розгляд керівнику.

7) Після накладання резолюції документ направляється виконавцю.

Класифікація систем електронного документообігу може

проводитись за принципами побудови, за призначенням, за технологічними рішеннями. В залежності від принципів створення СЕДрозподіляються на: універсальні СЕД; СЕД, що розроблені на замовлення «під клієнта»; комбіновані СЕД.

За призначенням системи електронного документообігу орієнтуються на: комплексне обслуговування процесів руху та обробки документів; реалізацію типових завдань діловодства.

Виділяють такі види документообігу:

централізований документообіг (вся документація реєструється централізовано);

децентралізований документообіг (допускається реєстрація документів у кількох місцях за умови річного документообігу 100 тисяч і більше, а також за наявності територіально уособлених структурних підрозділів та особливих умов роботи);

змішаний документообіг (найбільш важлива внутрішня документація та листування керівництва реєструється у канцелярії, решта документів — у структурних підрозділах).

СЕД поділяються на відомчі та міжвідомчі. Відомчі системи забезпечують обробку (рух)документів в межах організаційної структури- міністерства, установи, підприємства. Міжвідомчі системи забезпечують взаємодію відомчих СЕД (інформаційних систем).

СЕД реалізується за допомогою певних програмно-технічних рішень. Серед найважливіших характеристик систем електронного документообігу виділяють:

програмна платформа;

типи документів, з якими працює система;

можливості масштабування системи;

максимальна кількість користувачів; загальна кількість та число рівнів структур, які відображають особливості внутрішньої організації підприємства;

можливість роботи за «вільною» схемою, без жорсткої фіксації маршрутів);

засоби для визначення маршрутних схем проходження документів;

можливості контролю за проходженням документів; засоби повідомлення про порушення у регламенті проходження,   спосіб повідомлення посадових осіб;

підтримка роботи з кількома версіями документа, можливість інтеграції з іншими додатками; особливості настроювання програмного продукту на потреби конкретного замовника;

засоби регламентації доступу та криптографічного захисту.

Електронний цифровий підпис (ЕЦП) призначений для забезпечення

діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами —   суб’єктами   електронного

документообігу для ідентифікації підписувала та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі.

Нотаріальні дії із засвідчення справжності електронного цифрового підпису на електронних документах вчиняються відповідно до порядку, встановленого законом.

Основними визначеннями є:

електронний підпис-дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов’язані та призначені для ідентифікації підпису на цих даних;

електронний цифровий підпис — вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача; електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа;

засіб електронного цифрового підпису — програмний засіб, програмно-апаратний або апаратний пристрій, призначені для генерації ключів, накладення та/або перевірки електронного цифрового підпису;

особистий ключ — параметр криптографічного алгоритму формування електронного цифрового підпису, доступний тільки підписувачу;

відкритий ключ — параметр криптографічного алгоритму перевірки електронного цифрового підпису, доступний суб’єктам відносин у сфері використання електронного цифрового підпису;

засвідчення чинності відкритого ключа — процедура формування сертифіката відкритого ключа;

сертифікат відкритого ключа (далі — сертифікат ключа)   документ, виданий центром сертифікації ключів, який засвідчує чинність і належність відкритого ключа підписувачу; сертифікати ключів можуть розповсюджуватися в електронній формі або у формі документа на папері та використовуватися для ідентифікації особи підписувача;

посилений сертифікат відкритого ключа (далі — посилений сертифікат ключа) — сертифікат ключа, який відповідає вимогам закону, виданий акредитованим центром сертифікації ключів, засвідчувальним центром, центральним засвідчувальним органом;

акредитація — процедура документального засвідчення компетентності центра сертифікації ключів здійснювати діяльність, пов’язану з обслуговуванням посилених сертифікатів ключів;

компрометація особистого ключа — будь-яка подія та/або дія, що призвела або може призвести до несанкціонованого використання особистого ключа;

блокування сертифіката ключа — тимчасове зупинення чинності сертифіката ключа;

підписувач особа, яка на законних підставах володіє особистим ключем та від свого імені або за дорученням особи, яку вона представляє, накладає електронний цифровий підпис під час створення електронного документа;

послуги електронного цифрового підпису — надання у користування засобів електронного цифрового підпису, допомога при генерації відкритих та особистих ключів, обслуговування сертифікатів ключів (формування, розповсюдження, скасування, зберігання, блокування та поновлення), надання інформації щодо чинних, скасованих і блокованих сертифікатів ключів, послуги фіксування часу, консультації та інші послуги, визначені законом;

надійний засіб електронного цифрового підпису — засіб електронного цифрового підпису, що має сертифікат відповідності або позитивний експертний висновок за результатами державної експертизи у сфері криптографічного захисту інформації. Підтвердження відповідності та проведення державної експертизи засобів здійснюється у порядку, визначеному законодавством.

Основи формування та накладання електронного цифрового підпису (ЕЦП). Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації державної форми власності для засвідчення чинності відкритого ключа використовують лише посилений сертифікат ключа. Інші юридичні та фізичні особи можуть на договірних засадах засвідчувати чинність відкритого ключа сертифікатом ключа, сформованим центром сертифікації ключів, а також використовувати електронний цифровий підпис без сертифіката ключа.

Розподіл ризиків збитків, що можуть бути заподіяні підписувачам, користувачам та третім особам, які користуються електронними цифровими підписами без сертифіката ключа, визначається суб’єктами правових відносин у сфері послуг електронного цифрового підпису на договірних засадах.

У випадках, коли відповідно до законодавства необхідне засвідчення дійсності підпису на документах та відповідності копій документів оригіналам печаткою, на електронний документ накладається ще один електронний цифровий підпис юридичної особи, спеціально призначений для таких цілей.

Порядок застосування електронного цифрового підпису органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної форми власності визначається Кабінетом Міністрів України. Порядок застосування цифрового підпису в банківській діяльності визначається Національним банком України.

Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

Національну систему електронного цифрового підпису складають: центри сертифікації ключів; акредитовані центри сертифікації ключів; центральний засвідчувальний орган; засвідчувальний центр органу виконавчої влади або іншого державного органу; контролюючий орган.

Впровадження систем електронного документообігу, а також електронної звітності з використанням електронного цифрового підпису, насамперед, в органах державної влади та місцевого самоврядування, мають суттєві недоліки, а саме:

існуючі системи електронного документообігу, розроблені та впроваджені різними розробниками, застосовують різні формати як електронного документообігу, так і цифрового підпису, внаслідок чого більшість з них є несумісними (проблема інтерперабельності) і унеможливлюють міжвідомчу електронну взаємодію органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

в більшості систем електронного документообігу, що впроваджені в органах державної влади та місцевого самоврядування не використовується електронний цифровий підпис;

працівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування недостатньо володіють технологіями електронного документообігу та цифрового підпису і недостатньо обізнані щодо переваг цих технологій;

в діючому програмно-технічному комплексі центрального засвідчувального органу не в повному обсязі реалізовані функції, які повинні забезпечувати як його повсякденну діяльність, так і роботу в режимі нештатних ситуацій;

система електронного цифрового підпису внаслідок відсутності резервного програмно-технічного комплексу центрального засвідчувального органу та резервного акредитованого центру сертифікації ключів є негнучкою, ненадійною та вразливою;

невирішеною залишається проблема практичного впровадження мітки часу в національній системі електронного цифрового підпису, а також довгострокового зберігання електронних документів;

суперечливість, неточність, неповнота існуючої нормативно-правової бази у цій сфері, насамперед відсутність технічних регламентів електронного документообігу та електронного цифрового підпису, побудованих на системі національних стандартів, гармонізованих з відповідними міжнародними стандартами.

З метою вирішення проблемних питань та широкого впровадження ЕЦП передбачається:

модернізувати національну систему електронного цифрового підпису та здійснити практичні заходи з переходу органів виконавчої влади до використання електронного документообігу з електронним цифровим підписом;

забезпечити інформаційну взаємодію та обмін електронними документами між системами електронного документообігу органів виконавчої влади через застосування єдиних уніфікованих форматів та протоколів електронного обміну та електронного цифрового підпису;

забезпечити передачу електронних документів до архівів і архівних установ та зберігання електронних документів у відомчих архівах і архівних установах;

розробити та впровадити програмно-апаратні засоби для забезпечення сумісності систем електронного документообігу органів державної влади;

створити та забезпечити функціонування системи загальнодержавних класифікаторів і реєстрів, необхідних для формування електронних документів, шляхом інтеграції відповідних електронних інформаційних ресурсів;

створити національну систему єдиного часу для синхронізації інформаційних систем з Всесвітнім координованим часом (ЦТС);

стимулювати з боку держави підприємства, установи та організації, які впроваджують електронний документообіг з використанням електронного цифрового підпису.

Змістовий модуль 2. Електронні адміністративні послуги та інформаційна безпека в електронному урядуванні

ТЕМА 13. Інформаційно-аналітичне забезпечення електронного

урядування

До електронних інформаційних ресурсів належать дані, інформація, бази даних, реєстри, кадастри у формі, придатній для обробки засобами обчислювальної техніки. Основні визначення:

дані — результати вимірювань, спостережень, логічних або арифметичних операцій, придатні для обробки та зберігання в інформаційно- телекомунікаційних системах;

інформація — будь-які відомості та/або дані, які мають певний зміст у контексті та можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді;

публічна інформація — це відображена та задокументована будь- якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених Законом;

конфіденційна інформація — інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов;

база даних — сукупність пов’язаних за певними правилами даних, що використовує загальні правила створення, збереження та маніпулювання даними та призначається для обробки даних в інформаційних системах;

персональні дані — дані про особу, що у сукупності є унікальними даними конкретної фізичної особи, належать цій особі та дозволяють ідентифікувати особу;

державний реєстр баз персональних даних — єдина державна інформаційна система збору, накопичення та обробки відомостей про зареєстровані бази персональних даних;

власник бази персональних даних — фізична або юридична особа, якій законом або за згодою суб’єкта персональних даних надано право на обробку цих даних, яка затверджує мету обробки персональних даних у цій базі даних, встановлює склад цих даних та процедури їх обробки, якщо інше не визначено законом;

власник інформації — фізична або юридична, особа, якій належить право власності на інформацію.

Державна політика щодо національних інформаційних ресурсів покликана забезпечити формування умов для виробництва, збереження, поширення і комплексного використання всіх видів державних інформаційних ресурсів, вільний доступ до них громадян та організацій усіх форм власності, спрямована на підвищення ефективності діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Державна політика повинна враховувати: інтереси органів державної влади і органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб; можливості міжнародного співробітництва у сфері інформаційних технологій; реальні можливості вітчизняної інформаційної індустрії в умовах ринкової економіки.

Державна політика в галузі державних інформаційних ресурсів спрямована на вирішення таких основних завдань: створення необхідних умов для задоволення інформаційних потреб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб; визначення загального порядку формування і використання інформаційних ресурсів для всіх суб’єктів, охоплених процесами   інформатизації;   забезпечення

сумісності, взаємодії та інтеграції інформаційних ресурсів на базі сучасних інформаційних технологій, міжнародних стандартів, уніфікованих систем класифікації та кодування інформації, незалежно від галузевих ознак і форми власності; ліцензування діяльності з надання інформаційних послуг для забезпечення відповідної якості інформаційних ресурсів; сертифікація інформаційних технологій та їх продукції в рамках державної і міжнародної систем сертифікації; забезпечення комплексного захисту державних інформаційних ресурсів з використанням сучасних засобів і методів захисту інформації від несанкціонованого доступу, пошкодження, спотворення, руйнування та блокування.

Розвиток національних електронних інформаційних ресурсів — це один з головних напрямків побудови інформаційного суспільства в Україні, основа інформаційної безпеки держави та надання громадянам електронних інформаційних, адміністративних та інших послуг, забезпечення інформаційного суверенітету України.

Особливо важливе значення надається електронним інформаційним ресурсам як джерелу інформаційно-аналітичної підтримки процесів прийняття управлінських рішень в системі поточного та стратегічного планування. Можливість швидкого аналізу інформації для оперативного прийняття обґрунтованих рішень дає державі або регіону переваги у конкурентній боротьбі з реалізації поточних завдань і досягнення стратегічних цілей.

На державному рівні важлива інформація, а саме національні інформаційні ресурси, вважається стратегічним ресурсом. Для забезпечення формування їх системи, зокрема, необхідно:   правове

врегулювання суспільних відносин, пов’язаних з формуванням, використанням та захистом національних ресурсів; розробка єдиних стандартів з супроводу життєвого циклу інформації на базі новітніх інформаційних технологій, міжнародних стандартів, уніфікованих систем класифікації та кодування інформації; залучення до формування системи національних ресурсів недержавних структур; створення умов для забезпечення захисту національних ресурсів незалежно від форми власності; наповнення інформаційного ринку національними ресурсами.

Власники національних ресурсів, фізичні та юридичні особи, що надають послуги з їх використанням, зобов’язані дотримуватися принципів законності, достовірності, загальнодоступності, забезпечення захисту ресурсів та прав користувачів.

Державна політика щодо інформаційних ресурсів включає:

стратегічне планування розвитку, використання та захисту інформаційних ресурсів; нормативно-правове забезпечення; поточне державне управління та організаційні заходи; наукове супроводження; ресурсне забезпечення реалізації політики, у тому числі фінансування.

Стратегія формування системи інформаційних ресурсів органів державної влади полягає в їх систематизації та інтеграції з метою забезпечення прозорості, відкритості, підвищення, оперативності та ефективності роботи органів державної влади та забезпечення широкого доступу громадян до державних ресурсів.

Державне управління щодо реалізації державної політики формування інформаційних ресурсів включає відповідні заходи, у тому числі: формування державного замовлення на створення інформаційних ресурсів; координацію діяльності органів влади з питань формування, використання та захисту інформаційних ресурсів; розробку стандартів та структури інформаційних ресурсів; розробку технічної політики щодо накопичення, зберігання, використання інформаційних ресурсів; формування технічних вимог до інформаційного забезпечення органів влади; організацію обліку та державної реєстрації інформаційних ресурсів, ведення Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів; створення державного депозитарію електронних інформаційних ресурсів.

Управління та координацію діяльності з формування, використання та захисту національних ресурсів, включаючи ведення Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів повинен забезпечувати уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інформатизації.

Організаційну структуру системи національних ресурсів утворюють:

спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інформатизації, відповідальний за ведення Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів (Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України).

структурні підрозділи з питань інформаційних технологій, взаємодії з засобами масової інформації та зв’язків з громадськістю органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

інформаційні підрозділи підприємств, установ та організацій, а також засоби масової інформації.

За формою власності електронні інформаційні ресурси поділяються на державні та приватні. Державні інформаційні ресурси поділяються на загальнодержавні та власні інформаційні ресурси органів влади. Загальнодержавні інформаційні ресурси створюються як проекти інформатизації на виконання загальнодержавних програм відповідно до законодавства.

Загальнодержавні інформаційні ресурси є власністю держави. Органи державної влади повинні забезпечити облік та збереження державних інформаційних ресурсів. Приватні ресурси створюються за кошти приватних юридичних або фізичних осіб і використовуються на розсуд їх власників для стратегічних завдань управління та підтримки поточних бізнес-процесів.

Електронні інформаційні ресурси є складовою національного інформаційного простору та інформаційної інфраструктури держави. За територіальною ознакою інформаційні ресурси поділяються на ресурси централізованої організації — загальнодержавні (наприклад, база нормативно- правових актів Верховної Ради, реєстр дозволенних в Україні лікарських засобів), регіонального (наприклад, обласні бази обліку податкової служби, статистики, органів соціального захисту та ін.), та місцевого рівня (наприклад, облік комунального майна місцевих громад). Частина електронних інформаційних ресурсів має територіально розподілену змішану структуру (наприклад, центральний реєстр виборців та відповідні обласні реєстри).

Електронні інформаційні ресурси органів влади у більшості випадків створюються як сучасний варіант паперового галузевого обліку. Такі ресурси здебільшого використовуються тільки для вирішення галузевих (відомчих) завдань. Водночас, виклики, пов’язані зі створенням електронного уряду вимагають побудови системи інформаційних ресурсів, яка не має дублюючих елементів, підтримується в актуальному стані, забезпечує санкціонований доступ в будь-який час.

Сьогодні загальнодержавні інформаційні ресурси визначаються як сукупність баз і банків даних окремих органів влади, об’єднаних телекомунікаційними мережами та технологіями їх ведення і використання на основі єдиних принципів та правил, що повинно забезпечити інформаційну взаємодію органів влади між собою, з громадянами та суб’єктами господарювання.

До інформаційних ресурсів органів державної влади належать ресурси, вироблені в результаті діяльності органів державної влади, а також на їхнє замовлення і в їхніх інтересах організаціями всіх форм власності. Основою для формування державних інформаційних ресурсів як системи можуть бути саме інформаційно-аналітичні системи органів державної влади. Для цього потрібно скоординувати формування та ведення державних інформаційних ресурсів центральних та регіональних органів виконавчої влади, насамперед тих, які мають розвинуті територіально-розподілені інфраструктури, зорієнтовані на збір інформації по всій території України, її обробку в інтересах органів виконавчої влади, а також всіх організацій та громадян.

До таких ресурсів відносяться державні реєстри, кадастри, електронні бази даних, портали та сайти органів влади.

Інформаційні ресурси міністерств України, які встановлені законодавчими актами:

Міністерство юстиції:   Державний реєстр нормативно-правових

актів; Реєстр асоціацій та інших добровільних об’єднань органів місцевого самоврядування; Державний реєстр нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади; Державний реєстр благодійних організацій; Державний реєстр творчих спілок; Державний реєстр застав рухомого майна; Державний реєстр актів цивільного стану громадян; Державний реєстр друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів; Державний реєстр торгово- промислових палат; Реєстр реєстрації символіки об’єднань громадян; Реєстр філіалів, відділень, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні; Реєстр адвокатських об’ єднань; Реєстр засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’ єктів інформаційної діяльності; Державний реєстр статутів територіальних громад; Реєстр прав власності на нерухоме майно; реєстр судових рішень та ін.

Міністерство охорони здоров’я України:   Державний реєстр

небезпечних факторів; Державний реєстр дезінфекційних засобів; Реєстр інфекційних хвороб; Державний реєстр осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; Державний реєстр лікарських засобів і розмірів збору за їх державну реєстрацію; Державний реєстр медичної техніки та засобів медичного призначення; Державний реєстр спеціальних харчових продуктів і висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи на продовольчу продукцію та ін.

Міністерство аграрної політики: Реєстр використання трансгенніх сортів рослин в Україні; Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні; Державний реєстр технічних засобів застосування пестицидів і агрохімікатів та ін.

Міністерство культури і туризму: Державний реєстр національного культурного надбання; Державний реєстр пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення; Державний реєстр виробників, розповсюджувачів і демонстраторів фільмів.

МНС: Державний реєстр аварійно-рятувальних служб; Державний реєстр потенційно небезпечних об’єктів; Державний реєстр страхового фонду документації.

Міністерство праці та соціальної політики: Реєстр галузевих і регіональних угод, колективних договорів; Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги; Державний реєстр громадян, які шукають роботу та безробітних.

Міністерство освіти і науки України: Реєстр вищих навчальних закладів; Державний реєстр наукових установ, яким надається підтримка держави; Державний реєстр авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір та ін.

МВС: Державний реєстр фізичних осіб; Реєстр спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами, сльозоточивої та дратівної дії; Державний реєстр автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, причепів, напівпричепів та мотоколясок.

Міністерство економіки:   Реєстр суб’єктів підприємницької

діяльності; Реєстр промислово-фінансових груп; Державний реєстр договорів(контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземних інвесторів та ін.

Міністерство закордонних справ:   Єдиний державний реєстр

міжнародних організацій, членом яких є Україна; Державний реєстр виборців.

Інші міністерства також мають свої реєстри.

Враховуючи, що базовими інформаційними ресурсами для будь-якого обліку є інформація про територію, мешканців території (громадян), підприємства, розташовані на ній, організація взаємодії цих ресурсів є основним завданням їх ефективного використання. Нехтування цією вимогою створює некероване накопичення та використання ресурсів. Одним з банальних прикладів дублювання інформації на територіальному (обласному) рівні є облік підприємств, дані про які знаходяться в податковій службі, органах реєстрації, статистики, пенсійному фонді, фонді зайнятості тощо. З метою налагодження обліку електронних інформаційних ресурсів створено Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів (далі — Національний реєстр), завданнями якого є спрощення пошуку та доступу до ресурсів.

Національний реєстр — це інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для реєстрації, обліку, накопичення, обробки та зберігання відомостей про склад, зміст, розміщення, умови доступу до електронних інформаційних ресурсів та задоволення потреб юридичних і фізичних осіб в інформаційних послугах.

До Національного реєстру включаються веб-сайти, бази даних та реєстри в електронній формі.

Державний депозитарій електронних інформаційних ресурсів призначається для зберігання інформаційних ресурсів та організації їх ефективного використання та є їх державним сховищем. Державний депозитарій електронних інформаційних ресурсів створюється, як підсистема електронного архіву України.

До інформаційної діяльності органів державної влади висуваються такі вимоги:

— уніфікованість організаційно-технологічних процедур формування інформаційних ресурсів щодо збору інформації, її документування,

опрацювання і перетворення в електронну форму;

дотримання загальних принципів і вимог нормативно-правових документів щодо створення та використання інформаційних ресурсів, узгодженості форматів та протоколів міжсистемної взаємодії, регулювання відносин суб’єктів у сфері формування, використання й захисту інформаційних ресурсів, у тому числі в організації доступу до них різних категорій користувачів;

вжиття заходів для послідовної інтеграції державних інформаційних ресурсів у світовий інформаційний простір;

демонополізація інформаційних служб і структур, що володіють та розпоряджаються інформаційними ресурсами, дотримання ринкових принципів їх формування, поширення і використання;

участь у створенні загальної інфраструктури для адміністрування, координованого розвитку, взаємодії, актуалізації і використання інформаційних ресурсів максимально широким контингентом користувачів.

У процесі створення та покрокового впровадження інформаційної системи “Електронний уряд” постає питання про управління державними інформаційними ресурсами. Під управлінням розуміють комплекс взаємопов’язаних заходів органів державної влади, установ та організацій щодо формування й захисту інформаційних ресурсів державного сектора та їх використання в інтересах держави і суспільства в цілому.

До основних завдань управління інформаційними ресурсами належать:

1) створення інформаційних ресурсів, необхідних для виконання завдань державного управління і реалізації конституційних прав різних категорій громадян на інформаційні державні послуги;

2) забезпечення ефективного використання державних інформаційних ресурсів у діяльності органів державної влади та державних установ;

3) забезпечення вільного доступу громадян і організацій до інформаційних ресурсів відповідно до чинного законодавства України;

4) створення необхідної нормативно-правової бази;

5) координація діяльності галузевих і регіональних державних структур з формування та використання державних інформаційних ресурсів, визначення порядку й умов їх використання;

6) реєстрація та облік державних інформаційних ресурсів, формування і забезпечення доступності інформації про склад, розташування й умови використання інформаційних ресурсів;

7) визначення повноважень та обов’язків органів державної влади, підприємств і організацій, підрозділів і окремих фахівців з формування, захисту та використання державних інформаційних ресурсів;

8) визначення складу державних інформаційних ресурсів, необхідних на кожному рівні державного управління, для забезпечення їх формування, форм подання, збору, введення, збереження, обробки і використання;

9) організація моніторингу стану інформаційних ресурсів;

10) організація захисту державних інформаційних ресурсів, контроль їхнього стану, цілі